Борис Дмитрович Грінченко - На Розпутті

батьків і навіть Охріма до себе в школу в один день. Як усі посходились і посідали на стільцях він сказав:

- Я беру ваші гроші, то й повинен робити діло. От я й попрохав вас прийти, щоб подивились, чи справді є з нас пуття. Посидьте в нас, послухайте, що ми знаємо, та й попитайтеся, коли хочете.

Охрім іронічно всміхався. Демид почав питатися школярів. Він кожного питав спершу молитви, тоді казав йому читати, нарешті писати на класній таблиці слова та цифри. Усі школярі знали, що треба. Батьки страшенно здивувались, бо ніяк не сподівалися такого. Чули, що по старих школах, де вчили салдати, першу зиму вчилися читати, другу писати і хіба на третю аж починали писати "номері" - себто: цифри. А тут це все за півтора місяці! Вони голосно почали хвалити школярів та дякувати Демидові. Охріма мов що вщипнуло. Він зблід, потім почервонів, і нервово, тремтячою рукою поліз у пазуху і витяг відтіль якусь книжку.

- Читають! - промовив він іронічно. - Вивчили те, то й читають. Ні, нехай вони оце прочитають!

І він кинув книжку на стіл. Це була славетна "Грамматика". Демид дав її читати школярам. Перший прочитав, за їм другий, третій, четвертий...

- А що, Охріме,- спитався глузливо Петренко,- мабуть, школярі вже більше за тебе знають? Охрім сердито вихопив книжку з рук у п'ятого школяра. Засунув її за кожух. Тоді промовивши: "А все ж не по правилу!.." - повернувсь і вийшов з школи.

Люди засміялися йому вслід. З цього часу костівці стали вважати Демида за надзвичайно гарного вчителя, і другого дня приведено до його ще трьох нових школярів.

Таким побитом Демид мав тепер досить діла. Зранку він уставав досвіта світа, вештавсь по господарству аж до снідання; поснідавши, йшов у школу і вчив у їй годин до чотирьох з перепиною на обід. Як школярі розбігалися, Демид знову робив по хазяйству або столярував: він за останній час почав учитися столярства. Часом його кликано до якого хворого. Тепер у його вже була чимала аптека - ліки з неї доводилося йому продавати, а за те, що сам ходив, звичайно, не брав нічого. Спершу його вважано за простого і дуже доброго але ж трохи... дурненького, мабуть, бо де ж таки: кинув панство та взявся за мужицтво (так про його казано). Але кільки розмов про се з Петренком та з іншими селянами, потім те добро, що він людям робив, примусили й людей глянути на його іншим оком. Його часто кликано в гостину до селян і він, звичайно, не цурався.

Одного разу зайшов до його Петренко. Він часом заходив до Демида в неділю, чи в свято побалакати про всячину: про те, що воно таке "телеграм", про те, чи правда тому що скоро "ревизія" буде і таке інше. Він був чоловік розумний і Демид іноді залюбки розмовляв з їм, хоча й помічав, що Петренко йме йому віри, як він оповідає про те, що по "газетах чути", але зовсім поки не хоче няти віри, щоб сила в "телеграмі" і в хмарі була одна. Зайшовши тепер, Петренко своїм звичаєм не зараз почав про те, а вже далі сказав:

- А вам новий школяр находиться.

- Хто?

- Та родич мій один... Ви його-таки не знаєте, бо він не тутешній, з Радівки,- Андрій Кодоленко прозивається. Так він мені рідний племінник. Мою сестру та взято заміж у Радівку за Кодоленка. Дітей у неї було тільки оцей парубок та дівчина підстарша. Та тільки він боїться, що дуже великий: йому вже дев'ятнадцять год.

- То нічого, ще швидше навчиться.

- Та, мабуть, швидкий до вчиття буде. Там пам'яткий такий, що аж дивно! Усю службу в церкві зна, а читати не вміє. Ми стоїмо в церкві - де вже нам замічати - і не розуміємо нічого, а він усе зна. Так хочеться ще й читати навчитися. Оце випрохався в батька, щоб у школу ходити. Я, каже, не по жалію й десятьох рублів, аби вивчили.

- Ні, плата буде з його така, як і з інших. Хай приходить.

Через кілька день Андрій справді прийшов до Демида. Це був високий, ставний, трохи схудлий парубок, непоганий з обличчя, чорнявий, з розумними ласкавими очима, але такий несміливий, що Демид ледве міг з їм розмовляти: за кожною відмовою він страшенно червонів. Демид зараз же посадив його до трьох нових школярів і почав учити вкупі з їми. Але другого дня, страшенно червоніючи та соромлячись, Андрій сказав:

- Я се знаю.

- Що знаєте?

- Азбучку...

Він знав по ряду всі літери, але по-старому: бе, ве, ге... Демид почав йому виясняти, через віщо його знання нездатне. Андрій сумно похнюпив голову. Але в Демида ту ж мить в голові одна думка. Він ухопив три рухомі літери і поставив їх до читання.

- А гляньте сюди, Андрію, які це букви?

- Ес, о, ен,- одмовив Андрій.

- Ось слухайте ж сюди: це вони тільки так звуться - ес, о ен, а як читати, то вимовляти їх треба так: ес треба вимовляти с, це - о, а ен треба вимовляти н'. Розібрали?

Андрій мовчав: він не розібрав. Демид вияснив ще раз.

- Цебто в кожної букви є своє ім'я? - блиснувши очима, спитавсь Андрій.

- Еге ж, еге! - відказав Демид.- Але як читати, то ім'я не треба казати, а треба вимовляти так: с', а оце о, а оце н'. Вимовте так!

- Сс... оо... нн...

- Ну?

- Сс... оо... ссе... сон?

- Еге, сон.

- Той, що сниться?

- Хоч і той.

- То це я й прочитав?

- Авжеж!

- Оце й усе?

- Усе!

- І кожну книжку читатиму, якщо знатиму, як букви вимовляти?

- Атож!

- Кажіть же швидше, як вимовляти!

Демид почав казати, а Андрій з блискучими очима, увесь випроставшись, проказував за їм.

- Ще, ще прокажіть! - попрохав він, як Демид скінчив уперше.

Демид проказав.

- А нуте, тепер складіть що!

Демид склав одно, друге коротке слово.

Андрій прочитував.

- Ще! Довге слово! - У Андрія горіли очі, спинялося в горлі дихання.

Демид склав: сорочка.

Андрій подумав і сказав:

- Сорочка! сорочка! сорочка! - він трохи не танцював.- І оце все?

- Все!

Важко дихаючи, Андрій сів на своє місце.

- А я ж думав!..

За три дні Андрій одвик од бе, ве і хоч не швидко, ледве тягнучи, а читав. Зате далеко важче було йому писання неодмінно хотів навчитися писати, а його зашкарублі на кій праці