Мігель де Сервантес Сааведра - Дон Кіхот

Дон Кіхот нічого не сказав більше, сів на коня, і за проводом Санча, що їхав на своєму ослі, вони попрямували до гір, що височіли неподалік. Санчо гадав перейти до Сьєрра-Морени й переховатися кілька днів у Візі або Альмодоварі дель Кампо, поки їх шукатиме Святе братство. Він іще більше настоював на цьому, побачивши, що весь харч, який він віз на ослі, якимось дивом лишився цілий після того, як галерники перетрусили та пограбували їх. Тієї ночі вони дісталися самої середини Сьєрра-Морени, де Санчо хотів перебути цю ніч і ще кілька днів, принаймні, поки їм вистачить їжі, і заночували під корковими деревами між двох скель.

Але лиха доля зробила так, що славетний шахрай і злодій Хінес де Пасамонте, звільнившись із кайданів завдяки мужності та безумству Дон Кіхота, з остраху перед Святим братством, якого він мав досить підстав боятися, теж переховувався в тих горах. Доля та страх привели його в те місце, де були й Дон Кіхот із Санчо Пансою, такої пори, коли він міг упізнати їх. Він дав їм поснути. І через те, що негідники завжди невдячні й необхідність спонукає їх робити те, чого робити було б не слід, а вигода тепер краще за вигоду в майбутньому, Хінес, що не був ні вдячною, ні добромисною людиною, вирішив украсти осла Санча Панси. Росінант його не цікавив, бо таку здобич не можна було б ні продати, ні заставити. Поки Санчо Панса спав, він украв осла і ще перед світанком був уже так далеко, що розшукати його було неможливо. Заграла зоря, звеселила землю й засмутила Санчо; він, побачивши, що осла нема, почав плакати та нарікати так жалісно та журливо, що голос його розбудив Дон Кіхота, який почув таке:

— О, моя дитино, ти народився в моїй хаті, був розвагою моїх дітей, радістю моєї дружини, заздрістю моїх сусідів, ти розвіював мені тугу та ще й підтримував половину моєї особи, бо двадцять шість мараведисів, що ти заробляв щодня, задовольняли якраз половину моїх потреб.

Дон Кіхот, побачивши сльози й дізнавшись про причину їх, заспокоював Санчо найкращими доводами і просив потерпіти, обіцяючи натомість видати йому вексель на трьох із п’яти ослят, що лишилися у нього дома. Санчо заспокоївся, витер сльози, припинив свій лемент і подякував Дон Кіхотові за ласку.

Дон Кіхот, в’їхавши в гори, надзвичайно зрадів, бо ці місця здавалися йому найпридатнішими для пригод. Він пригадував різні чудесні події, що траплялися мандрівним рицарям у таких відлюдних і похмурих місцевостях, і так поринув у свої думки, що не бачив нічого навкруги.

Санчо, після того, як почув себе в безпеці від Святого братства, дбав тільки про те, щоб напхати свій шлунок, і, йдучи слідом за своїм паном, нав’ючений усім, що мав нести на собі Сірий, витягав із лантуха їжу та перекладав її собі в живіт. Отак ідучи, він випадково глянув і побачив, що його пан спинився і силкується підняти з землі якийсь пакунок. Коли він підбіг до нього, щоб допомогти, Дон Кіхот підіймав кінчиком списа сідельну подушку, до якої був прив’язаний чемодан. Але вони були такі важкі, що він наказав Санчові підняти та оглянути їх. Санчо зробив це дуже швидко, і, хоч чемодан був замкнений на замок і перев’язаний ланцюжком, він крізь щілини зотлілої шкіри побачив усередині чотири сорочки з голландського полотна та іншу білизну, а в хусточці лежало чимало золота. Пошукавши ще, Санчо знайшов розкішно оздоблену записну книжку. Дон Кіхот узяв її собі, а гроші дозволив узяти Санчо. Той поцілував його в руку і переклав гроші й білизну в торбу, в якій у нього були харчі. Дон Кіхот, дивлячись на це, сказав:

— Мені здається, Санчо, — і навряд чи воно було інакше, — що цими горами проходив якийсь подорожній, на якого напали розбійники й убили його, а потім однесли тіло й поховали десь на відлюдді.

— Цього не може бути, сеньйоре, — відповів Санчо, — бо якби то були розбійники, вони не лишили б тут грошей.

— Правда твоя, — сказав Дон Кіхот, — тоді я не вгадаю і не можу збагнути, що тут трапилося. А проте, чекай, подивімось, чи не написано чого в цій книжці, де ми можемо пошукати й знайти те, що хочемо.

Він розгорнув книжку, і перше, на що натрапив, були вірші, написані дуже добрим почерком.

Перегорнувши всю книжечку, він знайшов там іще кілька віршів та листів; деякі з них йому вдалось прочитати, а деякі — ні. Поки Дон Кіхот перегортав книжку, Санчо перегортав усе в чемодані. Не лишилось ні одного куточка ні в ньому, ні в подушці, якого б він не оглянув і не дослідив, розпоровши всі шви й перетрусивши кожне пасмо вовни. Таку зажерливість викликали в ньому ескудо[54], яких він знайшов понад сотню. І хоч, крім того, він не знайшов нічого іншого, він вважав, що тепер цілком відшкодований і за літання на ковдрі, і за бальзам, і за стусани погонича, і за втрату своїх торбинок, і за крадіжку плаща, і за голод, спрагу та втому, що він терпів на службі у свого пана.

Рицареві Сумного Образу кортіло взнати, хто був хазяїн чемодана, бо з віршів та листів, із золотих монет та з добірних сорочок він зробив висновок, що то мав бути якийсь родовитий пан, який через нехтування та лихе поводження своєї дами мусив зважитися на якийсь розпачливий вчинок. Але в тих відлюдних ущелинах ні в кого не можна було довідатись про це, і він вирішив їхати далі тією дорогою, яку вибере Росінант, — тобто тією, де йому зручніше йти, — певний увесь час, що в цій глушині його неодмінно спіткає якась незвичайна пригода.

Простуючи собі з такими думками, він на вершині одного горбка, якраз перед собою, побачив чоловіка, що надзвичайно зручно стрибав між кущами з прискалка на прискалок. Він здавався голим, з густою, чорною бородою, з довгим скуйовдженим волоссям, босоніж і без штанів. Стегна його були вкриті лахміттям з темно-жовтого оксамиту, крізь який світились кістки, і на голові не було нічого. Хоч і дуже швидко пробіг він, та Рицар Сумного Образу встиг зауважити й запам’ятати всі ці подробиці, але не міг наздогнати його, бо Росінант, зроду повільний і спокійний, ледве йшов по нерівному ґрунту.

Дон