Філіп Пулман - Магічний ніж

на річ, яку ми вже деякий час досліджуємо, і коли ти сказала про черепи в музеї, в мене сяйнула думка, адже… О ні, це вже забагато! Я надто втомилася. Я хотіла б тебе послухати, повір мені, люба, але не зараз, якщо можна. Я вже казала, що нас збираються закрити? У мене є тиждень на те, щоб скласти план робіт та подати його на розгляд керівництву, але досі в нас нічого не виходило…

Вона позіхнула на весь рот.

— А якою була перша із сьогоднішніх несподіванок? — запитала Ліра.

— А, одна людина, на підтримку якої у справі подальшого фінансування нашої роботи я сподівалася, змінила думку. Утім, я не думаю, що ця подія була такою ж несподіваною, як твоя поява.

Жінка знову позіхнула.

— Треба заварити каву, — сказала вона. — Якщо я не зроблю цього, то засну. А ти не хочеш?

Вона налила води в електрочайник і насипала кави у дві чашки, Ліра тим часом уважно дивилася на малюнок у китайському стилі на дверях.

— Що це таке? — спитала вона.

— А, це Китай. Символи з Книги Змін. Ти знаєш, що це таке? У вашому світі вона є?

Ліра недовірливо подивилася на доктора Мелоун — схоже було на те, що та промовила це з іронією, — і відповіла:

— Деякі речі в нас схожі на ваші, а деякі суттєво відрізняються, та й усе. Я не все знаю про свій світ — можливo, там також є ця ваша Книга Змін.

— Вибач мені, — сказала жінка. — Так, може, вона у вас і є.

— А що таке темна матерія? — поцікавилася Ліра. — Ці слова написані у вас на дверях.

Доктор Мелоун знову сіла й ногою дістала з-під столу ще один стілець — для Ліри. Коли дівчинка всілася, жінка відповіла:

— Темна матерія — це те, що шукає наша науково-дослідницька група. Ніхто не знає, що це. У всесвіті більше матерії, ніж ми можемо побачити, ось у чому річ. Ми бачимо зірки, галактики та речі, що випромінюють світло, але для того, щоб все це трималося разом і не розліталося, речовини має бути набагато більше — інакше сили гравітації не працюватимуть. Але віднайти її ніхто не може. Було чимало дослідницьких проектів, що мали на меті з'ясувати, що таке темна матерія, й наш — лише один із них.

Ліра уважно слухала доктора Мелоун: нарешті вона розмовляє серйозно!

— А ви як гадаєте, що вона собою являє? — спитала вона.

— Ну, ми думаємо, що вона… — почала жінка. Цієї миті закипів чайник, вона підвелася і, роблячи каву, продовжила:

— Ми вважаємо, що це елементарна частинка якогось ґатунку, частинка, що дуже відрізняється від усього, відкритого донині. Але виявити її дуже складно… У яку школу ти ходиш? У вас є фізика?

Ліра відчула, що Пантелеймон ледь-ледь ущипнув її за ногу, попереджаючи, щоб вона не нервувалася. Так, алетіометр наказав їй говорити правду, але вона знала, що буде, якщо вона скаже всю правду. Вона мусить бути обережною, але уникати відвертої брехні.

— Так, є, — відповіла вона. — Я дещо знаю, але про темну матерію мені нічого не відомо.

— Так от, ми намагаємося виявити цю майже невиявну річ серед шуму, що його створюють усі інші частинки. Звичайно детектори розміщують за сотні метрів під поверхнею Землі, а ми натомість створили навколо детектора електромагнітне поле, яке не пропускає все те, що нам не потрібне, і пропускає те, що нам треба. Після цього ми підсилюємо сигнал та обробляємо його на комп'ютері.

Доктор Мелоун передала Лірі чашку з кавою. Ані молока, ані цукру в неї не було, але в шухляді вона знайшла кілька імбирних тістечок, і Ліра жадібно накинулася на одне з них.

— І ми таки відшукали частинку, що відповідає нашим критеріям, — продовжила доктор Мелоун. — Здається, що відповідає. Але вона така дивна… Чому я все це тобі розповідаю? Мені не слід цього робити. Результати наших зусиль ще не оприлюднені, не оцінені, навіть не записані. Щось сьогодні у мене з головою негаразд. Так от, — сказала вона та знову позіхнула — цього разу позіх тривав так довго, що Ліра вирішила, що він ніколи не скінчиться, — наші частинки поводяться дуже дивно, це безсумнівно. Ми звемо їх тіньовими частинками, або просто Тінями. Ти знаєш, що спало мені на думку, коли ти згадала ті черепи в музеї? Один із членів нашої групи є археологом-любителем, й одного дня він відкрив щось таке, у що ми не могли повірити — але й нехтувати його відкриттям також не можемо, бо воно достеменно узгоджується з найбожевільнішою річчю з того, що ми знаємо про ці Тіні. Знаєш, у чому річ? Вони мають свідомість, ось так. Тіні — це частинки свідомості. Ти колись чула якусь подібну нісенітницю? Тож не дивно, що фінансування нашого проекту збираються припинити.

Жінка зробила ковток кави. Ліра ж пила її, як квітка, котру декілька днів ніхто не поливав.

— Так от, — продовжувала доктор Мелоун, — вони знають про наше існування. Вони відповідають нам. І ось що найбожевільніше: їх не можна побачити, якщо ти на Це не очікуєш, якщо ти не привів розум у певний стан, Слід водночас бути впевненим і розслабленим, слід бути здатним… десь у мене записано…

Вона простягла руку до хаосу паперів на своєму столі, знайшла папірець, на якому було щось написано зеленою ручкою, та прочитала:

— … «здатним приймати невизначеність, загадки, сумніви та не йти за фактами й розсудливістю». Ось у такий стан розуму слід увійти. Це сказав колись поет Джон Кітс, мені подобаються ці слова. Отже, ти настроюєшся на цю хвилю, а потім дивишся на Печеру…

— Печеру? — перепитала Ліра.

— О, вибач. На екран комп'ютера — так ми його називаємо. Тіні на стінах Печери — це із творів Платона. Це сказав наш археолог — він має енциклопедичні знання. Але він поїхав до Женеви, на співбесіду щодо прийом у на якусь роботу, і не думаю, що він швидко повернеться… так про що це я? А, про Печеру. Коли ти прилучився до неї, Тіні починають відповідати на твої думки. У цьому не може бути сумнівів — вони прилітають у твої думки, як зграї птахів…

— А як щодо черепів?

— Я вже наближуюсь до цього моменту. Олівер Пейн, один із моїх колег, якось цілий день займався дурницями — перевіряв усе підряд на комп'ютері. Він здобув дивні результати — вони не мали сенсу, якщо дивитися на них із позицій фізики. Він узяв слонову кістку — просто