Теодор Драйзер - Сестра Керри

бронзових статуеток, зібраних бозна-звідки, — їх звичайно великі меблеві фірми продають разом з іншими речами, запевняючи покупців, що все це необхідно мати в кожному «порядному» домі.

У їдальні височів буфет, заставлений блискучими графинами та іншим посудом і дрібничками з кришталю. Усе було розставлено дуже майстерно, адже Герствуд знався на цьому. Він вивчав цю справу не один рік у своєму барі і з великим задоволенням починав навчати цього мистецтва кожну нову «Мері», коли вона з’являлася в домі. Його ні в якім разі не можна було назвати балакучим. Навпаки, його поводження з усіма вдома відзначалося приємною стриманістю, що її прийнято вважати неодмінною властивістю джентльмена. Він не любив сперечатись, ніколи не втрачав терпіння і був трохи деспотичний. Чого він не міг виправити, на те переставав зважати і взагалі старався триматися далі від усього, що вважав неможливим.

Був час, коли Герствуд дуже любив свою дочку Джессіку; він тоді був молодший і ще не домігся такого успіху в справах. Але тепер, на сімнадцятому році життя, Джессіка почала виявляти все більшу стриманість і незалежність, і батьківська ніжність почала холонути. Джессіка вчилася в ліцеї, і її погляди на життя зробили б честь патриціанці. Вона любила гарні убрання і безперестанку вимагала все нових і нових. Вона мріяла про кохання і життя в розкошах. У школі вона познайомилася з дівчатами із дуже багатих родин; їхні батьки були власниками чи компаньйонами в великих підприємствах, і ці дівчата трималися так, як ли-чило панночкам з таких родин. Джессіка цікавилася тільки такими подругами — інші для неї не існували.

Молодшому Герствудові минуло дев’ятнадцять, і він уже займав добру посаду у великому агентстві по продажу нерухомого майна. Джордж нічого не давав на своє утримання; вважалося, що він складає гроші, щоб згодом вкласти їх у нерухоме майно. Він мав певні здібності і величезний гонор, а любов до розваг поки що не йшла на шкоду його службовим обов’язкам. Він приходив і йшов з дому, коли йому заманеться, зрідка казав матері кілька слів, розповідав якусь цікаву історію батькові, але здебільшого обмежувався загальними фразами. Він ні перед ким не виявляв своїх бажань. Та в домі ніхто особливо й не цікавився ними.

Місіс Герствуд належала до тих жінок, єдине прагнення яких полягає в тому, щоб усіх перевершувати, і які страждають, помічаючи, що іншим щастить у цьому більше, ніж їм. Вона дивилась на життя очима того вузького «вибраного» кола, до якого вона не належала, але мріяла, що колись належатиме. А втім, вона вже починала розуміти, що для неї це неможливо. Але для доньки своєї вона сподівалася на кращу долю, а через неї мріяла й сама зайняти трохи вище становище в суспільстві. Що ж до сина, то його майбутні успіхи, може, дадуть їй право пишатися тим, що вона виростила видатну людину. Та й у чоловіка справи йшли непогано, і вона сподівалася, що його комбінації з купівлею землі дадуть колись добрі наслідки. Ці його операції ще не досягли значних розмірів, але прибутки сім’я мала загалом пристойні, а становище Герствуда у Фіцджералда і Моя було міцне. Обидва власники бару були з ним у найкращих і зовсім не офіціальних стосунках.

Неважко уявити собі, яку сімейну атмосферу могли створити такі люди. Вона проявлялася в тисячі незначних розмов, дуже схожих одна на одну.

— Я завтра їду у Фокс-Лейк, — якось у п’ятницю заявив Джордж-молодший за обідом.

— А що там має бути? — поцікавилась місіс Герствуд.

— Едді Фарві купив нову парову яхту і запрошує мене прокататись.

— Скільки він заплатив за неї? — розпитувала далі мати.

— О, понад дві тисячі доларів! Він запевняє, що яхта як лялечка.

— Старий Фарві, мабуть, добре наживається, — зауважив Герствуд.

— Певна річ! Джек розповідав мені, що вони тепер експортують свій товар у Австралію, а на тому тижні відправили велику партію у Кейптаун.

— Подумати тільки! — вигукнула місіс Герствуд. — А чотири роки тому вони тримали крамничку в підвалі на Медісон-стріт.

— Джек мені казав, що навесні вони мають будувати на Робі-стріт шестиповерховий дім.

— Подумати тільки! — докинула і Джессіка.

Саме в цей день Герствуд збирався піти з дому раніше, ніж звичайно.

— Ну, я пішов, у мене є справи в місті,— сказав він, встаючи з-за столу.

— А ми підемо в понеділок у театр Мак-Вікера? — спитала місіс Герствуд, не підводячись.

— Авжеж, — байдужим тоном промовив він.

Обід тривав, а Герствуд піднявся нагору, щоб узяти капелюх і пальто. Потім грюкнули надвірні двері.

— Це, мабуть, тато вже пішов, — сказала Джессіка.

Шкільні новини цієї дівчини мали особливий характер.

— У нас в ліцеї готується вистава, — повідомила вона одного разу, — і я теж братиму в ній участь. /

— Справді? — обізвалася мати.

— Так, і мені потрібна для цієї вистави нова сукня,

У виставі візьмуть участь найвродливіші дівчата школи. Міс Палмер гратиме Порцію.

— Невже? — знову сказала мати.

— І знов запросили оту Марту Грізволд. Вона думає, ніби вмів грати!

— Її сім’я, здається, не з заможних? — підхопила місіс Герствуд. — У них же нічогісінько немає, правда?

— Авжеж, — підтвердила Джессіка, — вони вбогі, як церковні миші!

Вона дуже обережно вибирала собі друзів з-поміж юнаків, приваблених її красою.

— Уяви собі,— сказала вона матері якось увечері,— отой Горберт Крейн наважився лізти до мене зі своєю дружбою!

— А хто він такий, серденько? — запитала місіс Герствуд.

— Цілковита нікчемність! — відповіла Джессіка, надуваючи губки. — Просто собі студент. А за душею — нічогісінько!

Інша річ, коли молодий Блайфорд, син мильного фабриканта, пішов провести її додому. Місіс Герствуд на той час сиділа з книжкою нагорі в кріелі-гойдалці і випадково визирнула з вікна/

— Хто це був з тобою? — запитала вона, коли Джессіка ввійшла в кімнату.

— Це містер Блайфорд, мамо, — відповіла дочка.

— Та невже?

— Так, і він запрошує мене погуляти з ним у парку, — додала Джессіка, трохи розчервонівшись від швидкого бігу по сходах.

— Добре, серденько, йди, але ненадовго, — дозволила мати.

Вона з цікавістю ще раз визирнула з вікна, щоб подивитись, як вони йдуть удвох, — це було приємне видовище, надзвичайно приємне.

У такій атмосфері Герствуд жив із року в рік, не замислюючись над усім цим. Це в його натурі було почувати потяг до чогось кращого, якщо це краще не стояло прямо перед очима кричущим контрастом. Він, так би мовити, давав і діставав, що належало. Часом його дратували прояви егоїстичної байдужості, але, з другого боку, він з утіхою дивився на пишні туалети дружини й дочки, які, на його думку, підносили його гідність і становище в суспільстві. По