Джордж Мартін - Служивий мечник

— Не те щоб, пане. Радше розгнівав.

Дунк переказав, як міг, їхні пригоди, не згадавши тільки про пані Гелісенту, щоб не видатися цілковитим дурником. Про ляпаса він би теж змовчав, але розбита губа напухла вдвічі проти звичайної, тож пан Явтух не міг не помітити.

А коли помітив, то нахмурив чоло.

— Що це в вас із губою?

Дунк обережно торкнувся обличчя.

— Це вельможна пані дали мені ляпаса.

— Вона вас ударила? — Старий лицар відкрив та закрив рота. — Вона вдарила мого посланця, який прийшов під прапором клітчастого лева? Вона насмілилася підняти руку на вашу особу?

— Ручка в неї невеличка, пане. Та й кровити перестало, ще як ми і з замку не вийшли.

Він стиснув руку в кулака.

— Вона вимагає пана Беніса. А срібла вашого не хоче. І греблю вона не руйнуватиме. Показала мені писаний привілей з власною королівською печаткою. Привілей каже, що річка належить їй. А ще… — Він завагався. — Вона сказала, що ви воювали…

— …за чорного дракона?

Пан Явтух якось осів, наче хтось висмикнув із нього кістяк.

— Цього я й боявся. Якщо забажаєте піти з моєї служби, я перепон не чинитиму.

Старий лицар втупився у келиха. Що він там міг бачити, Дунк не відав.

— Ви сказали мені, що ваші сини загинули за короля.

— Саме так. За правдивого короля. Даемона Чорножара, Короля-з-Мечем. — Вуса старого затремтіли. — Прибічники червоного дракона кличуть себе «вірними», але ми, що билися за чорного, незгірш них знаємо, що таке вірність. Втім, зараз… усі, хто біч-обіч зі мною йшли посадити принца Даемона на Залізний Престол, випарувалися, мов ранкова роса. Можливо, усі вони мені наснилися. Або ж князь Кровокрук залякав їх своїми «Круковими Зубами». Це більш вірогідно. Та й справді, не померли ж вони усі разом.

Дунк не міг не визнати правди у словах старого. Донині він не стрічав жодної людини, яка б сказала, що билася на боці Самозванця. Але ж вони мусили йому зустрічатися. Загалом їх було багато тисяч. Половина Семицарства билася за червоного дракона, а інша половина — за чорного.

— Пан Арлан завжди казав, що обидві сторони показали незламну мужність.

Дункові здалося, що старого лицаря мають втішити ці слова. Пан Явтух побовтав келиха з вином у долонях.

— Якби Даемон залишив Гвейна Корбрея лежати на полі… якби Вогнепала не вбили просто напередодні битви… якби Вишестраж, Тарбек, Дубосерд, Маслоплав віддали нам усі свої сили, а не стояли однією ногою тут, а іншою там… якби Манфред Лотстон дотримав слова, а не зрадив… якби шторми не затримали князя Бракена у морі з мирійськими арбалетниками… якби Скорохвата не впіймали з вкраденими драконячими яйцями… стільки «якби», пане мій… усе б могло статися інакше, якби збулося хоч одне «якби». Тоді це нас би звали вірними престолові, а прибічників червоного дракона пам’ятали б як людей, що програли битву за вкрадений престол узурпатора Даерона Кривородного.

— Може, й так, мосьпане, — відповів Дунк, — та все ж сталося, як сталося. Справа давня, і вас пробачили.

— Еге ж, нас пробачили. Даерон пробачив зрадників та бунтівників, які схилили коліна і віддали заручників на знак майбутньої покори. — В голосі пана звучала гірка туга. — Я купив собі голову за життя доньки. Алісанну забрали до Король-Берега у сім років, а померла вона у двадцять, сестрою-мовчальницею. Одного разу я їздив до Король-Берега побачити її, та вона навіть говорити зі мною, власним її батьком, не схотіла. Королівська милість — то отруйний дар. Даерон Таргарієн залишив мені життя, але відібрав честь, гордість і всяку надію.

Його рука затремтіла, вино пролилося на коліна, але старий навіть не помітив.

— Я мав би втекти з Лихим Булатом у вигнання або ж загинути разом із моїми синами та любим королем. То була б смерть, варта клітчастого лева — нащадка стількох вельможних князів та могутніх воїнів. А Даеронове прощення тільки принизило мене.

Дунк зрозумів, що у його серці чорний дракон ще живий.

— Вельможний пане?

Це був голос Яйка. Малий увійшов саме тоді, коли пан Явтух казав, як мав би загинути. Старий лицар блимнув на нього очима так, наче бачив уперше.

— Так, хлопче? Що таке?

— Прошу пана дарувати мені… та Червоняста Вдовиця казала, що ви повстали, аби отримати її замок. Це ж неправда?

— Замок? — Старий пан збентежився. — Холоднокоп… Так, Даемон мені обіцяв… але ж не заради замку, ні…

— Тоді навіщо? — наполягав Яйк.

— Навіщо? — зморщив лоба пан Явтух.

— Навіщо ви зрадили? Якщо не заради замку.

Перш ніж відповісти, пан Явтух довго дивився на Яйка.

— Ти ще малий хлопчина. Ти не зрозумієш.

— Ну, — відказав Яйк, — я можу спробувати.

— Зрада… то таке слово, та й годі. Коли двоє принців б’ються за стіл, на якому сидітиме тільки один, то свій вибір мають робити що князі, що хлопи. Коли ж битва кінчається, переможців величають вірними престолові, захисниками правди й закону, а переможених — бунтівниками та зрадниками. Саме така доля випала мені.

Яйк поміркував трохи над його словами.

— Як скажете, пане. Але ж… король Даерон був добрий король. Чому ж ви обрали Даемона?

— Даерон… — Пан Явтух пробурмотів це слово так невиразно, що Дунк зрозумів: старий лицар добряче впився. — Даерон був сутулий чахлик з вислим черевцем, що хилиталося від кожного кроку. Даемон був прямий та гордий, з пласким животом, міцнішим за дубовий щит. А як він умів битися, о боги… Хоч сокирою, хоч списом, хоч телепнем — краще за будь-якого лицаря, що я бачив. Але з мечем у руці він був сам Воїн у плоті. Коли принц Даемон тримав Чорножар у правиці, рівних йому серед людей не було… поставте проти нього хоч Ульріка Дейна зі Світанком, хоч Драконолицаря з Темною Сестрою.

— Чоловік, Яйку, пізнається по його друзях. Даерон оточив себе маестрами, септонами та співцями. На вухо йому шепотіли баби, двором гуляло безліч дорнійців. А чому б ні — він же взяв собі до ліжка дорнійку, а власну милу сестру продав великому князеві Дорну, хоча кохала вона Даемона! Даерон носив одне ім’я з Юним Драконом, та коли його дружина-дорнійка подарувала йому сина, він назвав малого Баелором — на честь найслабшого короля усіх часів, що