Андрій Анатолійович Кокотюха - Аномальна зона

зрозумiв — передають погоду на сьогоднi, недiлю, тридцяте листопада. Голова вже не болiла, вона просто була важкою. Натомiсть нило i крутило все тiло, з рота несло перегаром вкупi з блювотинням, нудило вiд самого присмаку жовчi. Ледь пiдвiвся, по стiнцi дiйшов до дверей, поволi, але рiшуче застромив босi ноги в черевики.

Проте, вибравшись на вулицю i ковтнувши з горлечка нової пляшки просто бiля дверей цiлодобового магазину, Шамрай вiдчув прихiд того стану, коли зупинитися ще не можна, але усвiдомлення того, що це треба робити негайно, вже приходить. Тому, вiдновивши в пам’ятi все, що могло вiдновитися, Вiктор згадав: завтра, якщо нiчого не змiниться, таки настане понедiлок. Це означає: треба з’явитися на робочому мiсцi i хоча б спробувати зiбрати себе докупи. Досвiд тверезого життя, набутий за чотири останнiх роки, кудись немов здимiв, його мiсце зайняли почуття та вiдчуття, котрi Шамрай вiдчував всi мiсяцi пiсля тiєї iсторiї i з якими, здавалося, було покiнчено якщо не назавжди, то хоча б надовго.

Чотири роки — довго. Але не так довго, як розраховував i як того хотiв Вiктор.

Не стримавшись i зробивши ще один ковток, в останню мить Шамрай не хильнув нову добрячу дозу, а лише пригубив. Половина рiдини, заковтнута зараз, могла подарувати бажане вимкнення з реальностi. Та саме цього Вiкторовi хотiлося зараз найменше — повертатися в паралельний свiт, який вириває з пам’ятi днi та години. А невеличкий ковток просто привiв його думки в доволi вiдносний, але все ж таки — порядок. Захотiлося закурити, i хоч Шамрай кидав це дiло, сприйняв бажання за добрий знак: почуваючись повнiстю «вирубаним», вiн не вiдчував нi болю, нi радостi, нi фiзiологiчних потреб, нi потягу до курiння.

Повернувшись у магазин i купивши пачку «Бонда» у фарбованої товстої продавщицi, яка зовсiм не звертала увагу на його вигляд, бо бачила за своє життя ще й не таке i не таких, Шамрай вийшов, розпечатав її, та закурювати не поспiшав. Вiд вигляду цигарок його вже нудило, а нудотнi позиви, зi свого боку, нагадали: треба поїсти. Хоча б щось, а що — неважливо. Головне зараз — не лишати багатостраждальний шлунок порожнiм.

Знову повернувся в магазин, заплатив за страшненьку на вигляд пiццу, попросив розiгрiти в мiкрохвильовцi, потiм на вулицi почав давитися i запихатися нею, не вiдчуваючи смаку. Ледве не знудило, та минулося. Головної мети досягнуто: час наступного ковтка алкоголю вiдтягнувся. В шлунку вiдчулась нездорова важкiсть, та все ж таки хоч дечим вiн наповнився.

Порахувавши залишок пожмаканих купюр, Вiктор знову зайшов до магазину i на всi грошi купив тiстечок з масляним кремом. Бiльше нiчого їсти не кортiло, шалено тягнуло на солодке. Неквапом повернувшись додому з кульочком тiстечок у правiй руцi, надпитою пляшкою в лiвiй i пачкою цигарок у кишенi вологих брудних спортивок, Шамрай вперше за цi днi старанно зачинив дверi, скинув куртку, жбурнувши її просто на пiдлогу, тодi роздягнувся догола i змусив себе зайти пiд душ. Постоявши пiд теплими струменями води хвилин десять, як був мокрий вибрався з ванни, закутався у халат, бруднi речi зiбрав i запхав у пластмасовий кошик.

Все це, крiм, звичайно, трусiв, вiн найближчим часом вiднесе в пральню.

Засунувши в себе два тiстечка, Шамрай зробив ще один невеличкий ковток горiлки i буквально силою змусив себе лягти на диван. За пiвгодини вiн заснув, та не провалився в морок, як напередоднi, а плавно занурився в неглибокий тривожний сон. Телевiзор далi не вимикав, лише зробив тихiше.

Так, з перервами, провалявся до вечора.

Пiд вечiр у головi прояснiло, не до кiнця, та все ж таки трiшки бiльше, нiж було уранцi.

Нiч пройшла без сну. Вiктор крутився, сходив мокрим смердючим потом, яким просякнув увесь халат, одначе стримався вiд того, аби продовжувати свiй так званий бенкет. Пiд ранок, змучений та знесилений, але вже вiдносно тверезий, вiн знав, що йому треба робити.

Хоча, якби вiн був у iншому душевному та фiзичному станi, вiн би на таке не зважився.

25

— Погано виглядаєш, старий.

— Дякую, брате, ти вмiєш заспокоїти.

Шамрай i без редакцiйного водiя Гришi знав: вигляд у нього справдi не представницький. Голячи зранку тремтячими руками щетину, яка лишилася з п’ятницi, пiсля того пам’ятного викрадення, вiн порiзався. Порiз вийшов несподiвано глибоким. Вiктор навiть перелякався, що замалим не вiдпанахав собi бритвою шматок пiдборiддя. Зупинити кров довго не вдавалось, i навiть тепер, коли вона вже нiби згорнулась i перестала текти, свiжий рубець на пiдборiддi було помiтно здалеку. Червонi очi, тремтячi руки, легенький шум у головi — все це нагадувало про повернення до алкогольного сьогодення. Проте — лише йому.

Найважливiше: вiд нього не тхнуло перегаром. Майже доба утримання, старанно почищенi зуби, двi чашки кави, причому, одна випита тут же, в офiсному буфетi за двадцять хвилин до розмови з Гришею, двi старанно розжованi м’ятнi жуйки, — все це робилося для того, аби простiше було здiйснити першу i, як тодi здавалося Вiктору, найбiльш складну частину свого плану.

Вiн дуже швидко згадав, що насправдi слiд зробити, аби перестали тремтiти руки та на деякий час прочумалося в головi. Жуйки, кава — то все дурня. Але якщо вже так важко стриматись, то принаймнi треба потерпiти, аж поки не вдасться роздобути колеса.

— Не спав цiлу нiч. Бач, яка погода. Тиск, — Шамрай демонстративно потер скронi пучками пальцiв.

— Ага, дурна погода, — згодився Гриша, хоча всiм своїм виглядом виявляв повну байдужiсть до того, дощ на дворi, снiг чи холодний пiвнiчний вiтер.

— Якi в тебе плани на сьогоднi?

— Запитай у шефа, ага? Понедiлок. Оце привiз його, сидить. До обiду наче нiкуди не збирався i менi нiчого не казав. Ти ж знаєш, як воно буває: зараз не сказав, а тодi як смикне… Кудись їхати треба?

— Треба, — кивнув Вiктор. — Тiльки ти ж сам кажеш, що шеф зi своїм часом не зовсiм визначився. Значить — i з твоїм також. А менi треба одну тему перевiрити — о! — Шамрай черкнув себе ребром долонi по горлу.

— Ну? — так само байдуже запитав водiй Гриша.

— Так я про це й кажу: менi б руля з колесами годин на чотири. Це — максимум, постараюсь швидше впоратися. Могоричова справа, брат, ти ж мене знаєш…

Це правда. Редакцiйний водiй Гриша дуже добре знав Вiтю Шамрая, а точнiше — його вмiння бути вдячним. Справа ось у чому: Гриша мав власного автомобiля, старенького, проте ще бадьорого