Марина та Сергій Дяченко - Долина совісті

зусилля, стерти з обличчя дурнувату посмішку і придушити бажання миттєво погодитися на співпрацю з «Дзвіночком».

Як кажуть у таких випадках на базарі? «Спасибі, нам страшенно подобається, але ми подивимося ще. Ми ж щойно прийшли…»

— Дякую, — сказав він уголос. — Усе це дуже заманливо. Мабуть, у мене є час, аби подумати?

Ногай радісно погодився, навіть двічі наголосив: Владу обов’язково потрібно подумати, все зважити. З явним полегшенням виліз з незручного крісла, простягнув правицю…

Проігнорувати рукостискання неможливо. Це виглядало б, як виклик. Внутрішньо напружившись, Влад потис суху долоню довготелесого видавця. Лічильник усередині його лунко клацнув: контакт… контакт…

(Насправді одне рукостискання нічого не вирішувало. Соломина на спині поки ще вільного, нічим не навантаженого верблюда. Але внутрішній лічильник не розумів аргументів розуму: Влад давно вже не простягав руку першим. Можливо, за це — й іще за деякі дивні вчинки — нові знайомі зазвичай ставилися до нього з підозрою).

Ногай пішов. Усе ще відчуваючи долонею чужий дотик, Влад підійшов до барної стійки. Попросив чаю з лимоном, сів за дальній столик, ніби самотою, — але серед людей. Ось зараз він доп’є чай, підніметься до себе, витягне з валізи свого ікластого товариша — і від душі поцілує його в сумну морду. Гран-Грем, позашлюбний троль, як же нам з тобою пощастило…

— Ви не проти?..

Без рудої шуби Влад не відразу впізнав Анжелу. Вона вже сиділа за його столиком, і проганяти її було запізно.

— Доброго дня, — мовив він. Щедра пропозиція «Дзвіночка» зробила його поступливим, подумалося, що грати злюку немає сенсу. Післязавтра все одно їхати… Нехай буде Анжела. Так навіть веселіше.

— Чому ж ви не сказали, хто ви, — сказала вона з якимось навіть священним подивом у голосі.

— А хто я?

— Влад Палій, — заявила Анжела.

Він не втримався і посміхнувся:

— У вас маленькі діти? Читачі моїх книжок?

— У мене немає дітей, — сказала вона сумно. — Але я все-таки іноді буваю в книгарнях, і… Власне, кожен другий хлопчак запитує «про Гран-Грема».

— Ви перебільшуєте, — Владове самолюбство було втішене.

— Можливо, — несподівано легко погодилася Анжела. — Може, не кожен другий, а кожен четвертий.

Офіціантка поставила перед нею філіжанку кави з молоком.

— Ми пропустили сніданок, — сказала Анжела, надриваючи пакетик з цукром. — До речі, я хочу попросити пробачення, що так нечемно нав’язалася вам дорогою. Ви, як я помітила, не надто любите попутників… але так уже сталося.

— Додзвонилися в автосервіс? — запитав він, щоб приховати зніяковілість.

Анжела кивнула:

— Вони добряче лаялися… — вона на хвильку задумалася. — …Але це ще як подивитися. Можливо, це вони повинні мені платити — за моральний збиток. А ви справді раніше вигадували казки?

— Я і тепер їх вигадую, — мовив Влад. — А живу за рахунок маленьких діток і їхніх батьків, любителів читання перед сном.

— Ви не схожі на казкаря, — сказала Анжела.

— Я схожий на автора кривавих детективів, — відгукнувся Влад.

— Ні, — Анжела помішувала свою каву так енергійно, що чашка на якийсь час перетворилася в порцеляновий дзвіночок. — У вас цілком підходяща зовнішність… для казкаря, але у вас невідповідний вираз обличчя. Занадто… зосереджене, чи що. Начебто ви постійно рахуєте подумки.

Влад відсьорбнув зі своєї філіжанки. Тепла скибочка лимона по-телячи ткнулася в губу.

— А чому ми говоримо про мене? — запитав він по паузі.

— Ми говорили про казки, — заперечила Анжела. — Коли я матиму дитину (а я обов’язково її матиму)… До речі, а у вас, напевно, є діти? Зазвичай казкарі так і починають…

— У мене немає дітей, — сказав Влад і підвівся. — Вибачте, змушений вас залишити. Графік, графік…

— Щасти, — серйозно побажала Анжела.

* * *

«Здрастуй, друзяко. Можеш мене привітати — ми з Гремом дожили до успіху, здається… Але про це трохи згодом.

Такої сніжної зими не пригадаю за всі чотирнадцять років, що ми з тобою не бачилися. Сьогодні знову сніг від самісінького ранку. „Три Струмки“ — чудове місце, от лишень незручно до нього добиратися, я їхав години три, щоправда, їхав повільно, бо сніг. Тут є озеро, і, кажуть, просто чудово влітку, особливо з дітьми, тож ти май це на увазі.

Прочитав твій останній огляд у „Новинах і фактах“… Хай йому абищо, нічого не зрозумів. Ледачий я став, аполітичний, навіть останніх новин не дивлюся. Хоча текст твій, як і зазвичай, віртуозний, а хто винен у всьому — прем’єр або парламент, — я не знаю, і думки в мене своєї нема, і сперечатися я не став би.

А ось щодо статті твоєї по енциклопедіях, тієї, що в „Книжнику“ — тут я твій читач. Беззастережно. Чекаю на продовження.

На кишенькове видання Гран-Грема видавець збирається вліпити моє фото. Ні, дивитися на моє зображення на папері — зовсім безпечно, повір, я свого часу це спеціально перевіряв. Проте в мене таке відчуття, що ми з тобою трішки побачимося…

Ні, можеш не купувати книжку. Я ж знаю, що в хлопчаків є попереднє видання. Просто подивися, якщо побачиш на ятці.

Друзяко, як би я хотів заїхати до вас хоч на день. І, може, заїду, тільки тобі заздалегідь нічого не скажу… І подивлюся звіддалік. Так. Просто.

Я сиджу зараз у своєму номері, дивлюся у вікно. Сніг не припиняється. Років п’ятнадцять тому снігопад завадив мені кинути чергового листа до твоєї поштової скриньки. Я боявся, що ти побачиш на снігу сліди. А хотілося б, щоб не було не тільки відбитків черевиків на білому — взагалі ніяких відбитків. Я боявся, що ти здогадаєшся, хто такий цей „Квітень“…

Дякую за дозвіл вірити в тебе. Сиджу в номері… Невдовзі банкет, юрба… Як і завжди… Але я не буду самотній, бо зі мною ти — і ще Грем, ну, його ми до уваги брати не будемо, він лише троль.

Цілуй хлопчиків.

Квітень».

* * *

У банкетному залі стояв той мимовільний дзенькіт, що зазвичай лунає, коли у великому, яскраво освітленому приміщенні зібрати сотню впевнених у собі людей, влаштувати бенкет зі спиртним і темою для розмови, а потім дати можливість півтори години поваритися в цьому казані. Голоси і сміх, келихи й білозубі посмішки, самотня маслина на тарілці, тости і заздоровниці, нові знайомства — Владу здавалося, ніби він стоїть поряд із позолоченою каруселлю, тільки замість конячок назустріч пливуть один за одним вкрай поважні, відомі в книжковому світі люди, і з кожним треба перекинутися ґречним слівцем-двома, а ліпше й кількома, а ще ліпше — випити…

На завтра призначено підписання договору — не з «Дзвіночком», ні. З найбільшим літературним агентством, що, у свою чергу, вже фактично продало