Роджер Желязни - Бог Світла

— Тримати шереги! — крикнув Владар.

— І ви так само, — наказав князь своїм людям.

Вони вдвох перетнули двір, і князь спішився перед Приймальнею.

— Ти заборгував мені тіло, — проказав він стиха.

— Про що мова? — спитав Владар.

— Я — князь Сіддхартха з Капіла, Приборкувач Демонів.

— Сіддхартху вже обслужили, — сказав Владар.

— То ти гадаєш, — мовив князь, — що йому таки підсунули тіло епілептика, як велів Брахма. Але це не так. Чоловік, котрого ви щойно обробили — просто самозванець мимоволі. Я — справдешній Сіддхартха, о безіменний жерцю, і я прийшов вимагати своє тіло — здорове й міцне, без прихованих недуг. І ти підсобиш мені в цьому. З доброї волі чи з принуки, а таки обслужиш мене.

— Ти так гадаєш?

— Я певен, — відповів князь.

— До бою! — заволав Владар і замахнувся своєю палицею, намагаючись поцілити князя в голову.

Князь ухилився від удару і відступив, виймаючи кинджал. Двічі він відбивав удари палиці, та втретє вона, ковзнувши, молоснула його по плечу, аж він захитався. Князь бігав довкола кобилиці, а Владар — за ним навздогін. Ухиляючись від ударів супротивника і весь час ховаючись за кобилицею, князь підніс до уст ріг і просурмив у нього тричі. Звуки рогу перекрили лютий клекіт битви на палацових сходах. Важко дихаючи, князь обернувся саме вчасно, аби вберегтися від удару в скроню, що напевно був би смертельний, якби влучив.

— У Святому письмі писано, — цідив слова, мало не захлинаючись, Владар, — що той є дурень, хто дає накази, не маючи моці примусити їх виконувати.

— Ще десять років тому, — видихнув засапаний князь, — ти не зміг би дістати мене своєю палицею.

І він рубонув по ній раз і вдруге, намагаючись розколоти, розщепити її, та супротивник щоразу примудрявся уникнути прямого удару лезом, отож князь робив на дереві лише зарубки і подекуди знімав стружку, а палиця й далі лишалася замашною зброєю. Орудуючи нею як дубцем, Владар завдав князеві страшного удару в лівий бік, і князь відчув, як у нього хруснули ребра… Він упав.

Та лихо не без добра: коли князь падав, кинджал випав йому з руки й різонув Владаря по жижках; той заволав і впав як підкошений.

— Шанси в нас майже рівні, — видихнув князь. — Я старий, а ти гладкий…

Навіть не роблячи спроби встати, він насилу витяг свій кинджал, однак тримати його міцно в руці вже не міг і сперся ліктем об землю. Владар з мокрими від сліз очима хотів був підвестися, але одразу впав знову навколішки.

І тут вони почули цокіт численних підків.

— Я не дурень, — мовив князь. — І тепер мені не бракує моці примусити виконувати мої накази.

— Що там таке?

— То прибула решта моїх списоносців. Якби я одразу ввійшов сюди з усіма своїми силами, ви поховалися б по щілинах, мов ті ящірки в оберемці хмизу; і нам знадобилися б, мабуть, дні і дні, аби потрощити ваш палац та повикурювати вас із криївок. А так ось ви в мене в кулаці.

Владар замахнувся палицею.

Князь одвів назад руку з кинджалом.

— Опусти її, — сказав він, — або я жбурну кинджал. Не знаю, влучу чи промахнусь, але можу й влучити. Ну то як, ти не боїшся погратися з навічною смертю?

Владар опустив палицю.

— З навічною смертю спізнаєшся ти, — кинув він, — коли служителі Карми згодують псам тіла твоїх вершників.

Князь закашлявся і байдужно поглянув на свою криваву слину.

— А поки що поговоримо про політику, — запропонував він.

Щойно стих клекіт битви, першим до них наблизився Стрейк — високий, запилюжений, з волоссям майже такого ж кольору, як і зашерхла на лезі його кинджала кров. Біла кобилиця обнюхала його, він одсалютував князеві і сказав:

— Усе скінчено.

— Чуєш, Владарю Карми? — спитав князь. — Твої служники стали поживою псам.

Владар мовчав.

— Обслужиш мене негайно, і я подарую тобі життя, — запропонував князь, — а відмовишся — я відніму його в тебе.

— Обслужу, — відповів Владар.

— Стрейку, — звелів князь, — пошли двох людей назад у місто; одного — по Нараду, мого лікаря, а другого — на вулицю Ткачів по Яннавега, вітрильного майстра. З тих трьох списоносців, що у Гаукани, хай лишиться один та постереже до заходу сонця Шана Ірабекського, а по тому зв’яже його і покине там, сам же хай нас наздоганяє.

Стрейк усміхнувся й відсалютував князю.

— А зараз пришли людей, щоб перенесли мене у Приймальню, і з Владаря щоб ока не спускали.

Старе своє тіло він спалив з рештою інших тіл. Служителі Карми погинули в битві всі до одного. З сімох безіменних Владарів живий лишився тільки товстун.

Банк сперми та яйцеклітин, інкубатори та морозильні камери для готових тіл узяти з собою було неможливо, однак саме обладнання для пересадження демонтували під наглядом лікаря Наради й повантажили на коней загиблих вояків. Юний князь сидів верхи на білій кобилиці і споглядав, як вогняні щелепи поглинають тіла полеглих у битві. Вісім поховальних вогнищ палало на тлі передсвітанкового неба. Той, хто був вітрильним майстром, поглянув на найближче до брами вогнище; його запалили останнім, і язики вогню тільки тепер сягнули верхівки, де лежала величезна туша в чорному облаченні з жовтим колом на грудях. Коли полум’я торкнулось її і зайнялося одіяння, собака, що скоцюрбився в понівеченому саду, звів догори морду й завив, і те виття було дуже схоже на ридання.

— Сьогоднішній день переповнив ущерть твій гріховний рахунок, — озвався колишній вітрильний майстер.

— Овва, візьмуть же до уваги і рахунок моїх молитов! — відгукнувся князь. — Покладатиму надії на нього. Хоча майбутнім теологам ще доведеться розбиратися щодо правочинності цих жетонів та молитвоматів і винести остаточний присуд. А поки що хай там на Небі чудуються та мізкують, що скоїлось тут сьогодні і де я є, якщо є, та хто я і що я. Час вирушати, мій капітане. Спершу в гори, а там — різними стежками, задля безпеки. Не певен, яким шляхом я піду, знаю одне: він веде до Небесної Брами, і я маю йти ним у всеозброєнні.

— Приборкувач Демонів, — промовив його співрозмовник, і князь усміхнувся.

Підійшов ватаг списоносців. Князь кивнув йому. Гучно залунали накази.

Колони вершників рушили в дорогу, проїхали крізь браму Палацу Карми, звернули з битого шляху і потяглися вгору схилом на південний схід, лишаючи позаду місто Махартху; а за спиною в них, наче ранкова зоря, палали тіла їхніх товаришів.

III

Казано, як з’явився Вчитель, то збиралися люди усіх каст послухати його вчення;