Роджер Желязни - Двір Хаосу

коли говорив про ідеали. Але тільки цим. Раніше ми говорили про безплідність бажань і старань.

— Ти говорив. Це не головна турбота в моєму житті.

— А дарма.

— Я прожив довге життя, Хугі. Ти ображаєш мене, припускаючи, ніби я ніколи не обдумував ці примітки до філософії другокурсників. Той факт, що ти знаходиш узгодженість дійсності безплідною, говорить мені більше про тебе, ніж про саме положення справ. А саме, якщо ти віриш у те, що говориш, то мені тебе шкода, бо ти повинен з якоїсь незрозумілої причини бути тут, бажаючи і намагаючись, скоріше, вплинути на це моє помилкове его, ніж бути вільним від такої нісенітниці та бути на шляху до свого Абсолюту. Якщо ж ти не віриш в це, то це говорить, що ти був посланий заважати мені і розхолоджувати мене, в такому разі ти даремно втрачаєш час.

Хугі видав доволі чутне булькотіння, потім сказав:

— Ти ж не сліпий, щоб заперечувати Абсолют, початок і кінець усього.

— Це абсолютно не обов'язково для ліберальної освіти.

— Ти визнаєш таку можливість?

— Напевно, я знаю це краще за тебе, птиця. Це, як я розумію, існує в проміжній стадії між розумністю і рефлекторним існуванням. Закреслити його, проте — відступ. Якщо ти походиш від Абсолюту — самовідмітаючого все — чому ти бажаєш повернутися додому? Ти так зневажаєш себе, що страшишся дзеркал? Чому б не зробити подорож вартіснішою? Розвивайся, вчися, живи. Якщо ти був відправлений у шлях, чому ти бажаєш змитися і бігти назад до свого відправного пункту? Або твій Абсолют допустив помилку, відправивши щось твого калібру? Визнай цю можливість, і ось кінець останніх вістей.

Хугі пропалив мене поглядом, потім злетів у повітря і полетів. Напевно відправився проконсультуватися зі своїм довідником…

Піднявшись на ноги, я почув гуркіт грому. Я почав йти. Я повинен намагатися бути попереду.

Стежка багато разів звужувалася і розширювалася, перш ніж зовсім зникнути, залишивши мене ідучим по посипаній гравієм рівнині.

Подорожуючи, я відчував себе все більш і більш пригніченим, намагаючись тримати свій уявний компас встановленим в потрібному напрямку. Я дійшов до того, що мало не вітав гуркіт грому, тому що він принаймні, давав мені приблизне уявлення про те, в якій стороні північ. Звичайно, в тумані моє становище було трохи заплутаним, так що я не міг бути абсолютно упевнений. І вони ставали все голосніше… Прокляття.

… І я був засмучений втратою Зірки, розтривожений філософією безпліддя Хугі. Це безумовно був нехороший день. Я почав сумніватися, що завершу свою подорож. Якщо якийсь натуралізований житель цього безіменного місця не влаштує мені незабаром засідку, була дуже ймовірна можливість, що я буду бродити тут, поки не не вичерпаються сили, або мене не наздожене гроза. Я не знав, чи зумію я ще раз влаштувати скасування грози. Я почав в цьому сумніватися.

Я спробував використовувати Камінь, щоб розвіяти туман, але його вплив, здавалося, притупився. Напевно, через мою власну млявість. Я зміг розчистити лише невелику ділянку попереду, але швидкість мого просування швидко пронесла мене крізь неї.

Моє відчуття Відображень теж притупилося в цьому місці, яке, здавалося, в якомусь відношенні, було тут суттю Відображень.

Сумно. Було б приємно вийти по-оперному — у великому вагнерівському фіналі під дивними небесами, проти достойних супротивників — а не повзати по туманній пустці.

Я пройшов повз ніби знайомого виступаючого під землі каменю. Чи не рухався я по колу? Є тенденція рухатися саме так, коли заблукаєш. Я прислухався до звуків грому, щоб знову встановити свій азимут. По якійсь причині все було тихо. Я рушив до каменя і всівся на землю, притулившись до нього спиною. Немає сенсу всього лише бродити. Почекаю якийсь час громового сигналу. Сівши, я витягнув свої Карти. Батько сказав, що вони на якийсь час перестануть діяти, але нічого кращого я зробити не міг.

Одну за одною я перебрав їх всі, намагаючись дотягнутися до кого-небудь, крім Бранда і Каїна. Нічого. Батько був правий. У Карт була відсутня знайома холодність. Тоді я перемішав всю колоду і розклав пасьянс, прямо там, на землі. У мене вийшло неможливе прочитання, і я знову поклав їх всі назад. Я відкинувся назад і побажав, щоб у мене залишилася невелика кількість води. Довгий час я прислухався до звуків грози. Було кілька бурчань, але вони були без напряму.

Карти змусили мене подумати про сім'ю. Вони були попереду, де б це не могло бути, чекаючи мене. Чекаючи для чого? Я переправляв Камінь. Для якої мети? Спершу я припускав, що його сили можуть знадобитися в зіткненні. Якщо так, і якщо я був єдиним, хто міг застосувати його, тоді ми були в поганому становищі. Потім я подумав про Амбер, і затремтів від каяття і свого роду страху. Не повинно все закінчитися для Амбера! Ніколи! Повинен бути спосіб відкинути Хаос…

Я відкинув камінчик, з яким грався. Як тільки я випустив його, він став рухатися дуже повільно.

Камінь. Знову його уповільнюючий ефект…

Я зачерпнув ще енергії, і камінчик стрілою понісся вгору. Здавалося так, що я взяв мало сили від Каменя в минулий раз. В той час, як це додало енергії моєму тілу, мозок мій все ще залишався затуманеним. Мені був потрібен сон — з безліччю швидких рухів очей. Це місце може здатися трохи менше незвичайним, якщо я відпочину.

Наскільки близько я знаходився від своєї кінцевої мети? Чи була вона як раз за наступним гірським хребтом, або на величезній відстані далі? І які в мене були шанси залишатися попереду цієї грози, неважливо, на якій відстані? А інші?

Що, якщо битва була вже завершена, і ми програли? Мені бачилося, що я прибуваю занадто пізно, щоб допомогти їм в якості могильника… Кістки і монолог… Хаос…

І де була, нарешті, ця проклята Чорна Дорога, коли у мене, нарешті, знайшлося їй застосування? Якби я міг виявити її, я міг би слідувати уздовж неї. У мене було таке відчуття, що вона знаходилося десь ліворуч від мене…

Я потягнувся знову, розсовуючи тумани, відкидаючи їх назад… Нічого…

Фігура? Щось рухається?

Це була тварина. Напевно, велика собака, яка рухалася так, щоб залишатися в тумані. Чи не підкрадається вона до мене?

Камінь почав пульсувати, коли я ще далі відсунув туман. Виставлене на огляд тварина, здавалося, струснулася. Потім вона рушила прямо до мене.

8

Я встав, коли вона підійшла ближче. Тоді я побачив, що це був шакал: крупний, який