Вольтер - Кандід

— Серце — це все, — говорила вона. — Я ніколи не піддамся ні на золото горбанів, ні на чари молодиків, ні на спокусу бонзи; я кохаю тільки Набуссана, сина Нуссанабового, й чекаю, поки він покохає мене.

Цар себе не тямив від радощів, здивування й ніжності. Він забрав усі гроші, що дали перевагу горбаням і подарував їх прегарній Фаліді, так звали цю молоду особу. Він віддав їй своє серце, — вона того цілком заслуговувала: ніколи квітка молодості не була така блискуча, ніколи чари краси не були такі захопливі. Історична правда не дозволяє замовчати про те, що вона погано робила реверанси, але вона танцювала, як фея, співала, як сирена, й говорила, як грація,[110] — вона повна була талантів і чеснот.

Закоханий Набуссан обожнював її, але в неї були блакитні очі, й це стало причиною величезного нещастя. Був там старовинний закон, що забороняв царям кохати тих жінок, яких греки пізніше називали волоокими.[111] Головний бонза установив цей закон більш як п'ять тисяч років тому: це для того, щоб привласнити собі коханку першого на острові Серендібі царя, наклав цей перший бонза закляття на блакитні очі в основних державних законах. Представники усіх верств імперії приходили застерігати Набуссана. Привселюдно говорилося, що настав останній день царства, що на верхах його завелася мерзенність, що вся природа загрожує страшними подіями, — одне слово, що Набуссан, син Нуссанабів, покохав великі блакитні очі. Горбані, фінансисти, бонзи й темноокі наповнили королівство своїми голосними скаргами.

Дикі народи, що жили на півдні Серендібу, скористалися з цього загального невдоволення. Вони вчинили напад на державу доброго Набуссана. Він попросив субсидії в своїх підвладних: бонзи, які посідали половину державних прибутків, тільки підносили руки до неба й відмовилися засунути їх до своїх скринь, щоб допомогти цареві. Вони творили гарні музичні молитви, а державу покинули на поталу варварам.

— О мій любий Задіґу, чи виведеш ти мене ще й із цієї жахливої пригоди? — вигукнув сумно Набуссан.

— Залюбки, — відповів Задіґ, — ви матимете від бонз стільки грошей, скільки захочете. Накажіть покинути ті землі, де стоять їхні замки, захищайте тільки свої.

Набуссан не занедбав цієї поради: бонзи кинулися цареві до ніг і слізно просили його допомоги. Цар відповів їм доброю молитвою про врятування їхніх земель, покладеною на прекрасну музику. Врешті-решт бонзи дали гроші, і цар щасливо закінчив війну. Тоді за свої мудрі й щасливі поради й за величезні заслуги Задіґ накликав на себе непримиренну ворожнечу наймогутніших у державі людей. Бонзи й темноокі присягалися, що він загине, фінансисти й горбані не милували його, у доброго Набуссана викликали до нього підозру. Зроблені послуги часто лишаються в передпокої, а підозріння заходять у покої, згідно з висловом Зороастра.

Щодня виникали нові звинувачення; перше відкидають, друге дряпає, третє ранить, четверте вбиває.

Зляканий Задіґ, завершивши всі справи свого друга Сетока й одіславши йому його гроші, мріяв тільки про те, щоб виїхати з острова і самому дізнатися про долю Астарти. «Бо, — говорив він, — коли я залишуся в Серендібі, бонзи посадять мене на палю. Але куди йти? В Єгипті я буду за раба, в Аравії мене, видима річ, спалять, у Вавилоні мене задушать. Проте треба дізнатися, що сталося з Астартою. Їдьмо й побачимо, що готує для мене моя сумна доля».

Розділ шістнадцятий

Розбійник

Коли приїхав він до кордону, що відмежовував скелясту Аравію[112] від Сирії, і проїжджав повз один дуже міцний замок, звідти вийшли озброєні араби. Він побачив, як його оточили й кричали йому: «Все, що у вас є, належить нам, і сама особа ваша належить нашому господареві!» Замість будь-якої відповіді Задіґ вихопив шаблю, його хоробрий слуга зробив так само. Вони повалили мертвими перших арабів, що посягнули на них; кількість нападників подвоїлась; їх це не вразило, й вони постановили загинути б'ючись. Отже, двоє людей оборонялися від багатьох — така бійка не могла тривати довго. Господар замку, на ймення Арбогад, побачив з вікна диво Задіґової відваги й відчув пошану до нього. Він похапцем зійшов униз, розігнав своїх людей і визволив двох мандрівників.

— Усе, що переходить моїми землями, моє, — сказав він, — так само як і те, що лежить на чужих землях. Але ви такі мужні, що я роблю для вас виняток.

Він завів його до себе в замок і звелів челяді добре з ним поводитися; а ввечері Арбогад запросив Задіґа вечеряти.

Господар замку був одним із тих арабів, яких звуть злодюгами; та часом поміж сили лихих йому траплялося зробити добрий учинок. Він грабував люто й зажерливо, а роздавав щедро; був він завзятий у вчинках, досить поблажливий у торгівлі, буйний за столом і, передовсім, цілком одвертий. Задіґ йому дуже сподобався; за його розмовою, що захопила господаря, обід затягся. Нарешті Арбогад сказав йому:

— Раджу вам служити під моїм проводом, це найкраще, що можете ви зробити: моє ремесло прибуткове, і колись ви зможете стати таким, як я.

— Чи можна запитати у вас, — сказав Задіґ, — з якого часу вправляєтеся ви в цій благородній професії?

— Аж від найніжнішої моєї юності, — відповів пан. — Я був за челядника в одного спритного араба, становище моє було незносне. Я був у розпачі, що на всій землі, яка рівно належить усім людям, доля не зберегла мені моєї пайки. Я виклав свою журбу одному старому арабові, і він сказав мені: «Сину мій, не впадай у розпач; колись була одна піщинка, яка скаржилась на те, що вона невідомий у пустелі атом. Минуло кілька років, і з неї вийшов діамант, який тепер становить найкращу окрасу в короні індуського царя». Це справило на мене враження; я був тоді піщинкою й постановив стати діамантом. Я почав з того, що викрав двоє коней; з'єднався з товаришами й став грабувати невеличкі каравани; так я потроху знищував нерівність, що була спочатку поміж людьми й мною. Я отримав свою частку з благ світу і винагородив себе навіть з лихвою: мене стали шанувати, я зробивсь паном над розбійниками, за допомогою зброї придбав цей замок. Сатрап Сирії хотів відібрати в мене мої землі, але я був уже надто багатий, щоб будь-чого боятися: я дав сатрапові грошей, з умовою, що замок залишиться мені і я збільшу свої володіння, і він навіть призначив мене збирачем податків, які скеляста Аравія платить цареві над царями. На цій посаді я був збирачем, але не платіжником. Вавилонська головна рада іменем царя