Ілля Андрійович Хоменко - Смарагдова планета

— Що з ними? — ледве здобувся на слово Ліно.

— Не розчохлені головки самонаведення. Заходь ще раз і дублюй усі свої команди вголос. Для мене.

Цього разу все відбувалося бездоганно, проте перед командою «Залп» у Горана з’явилося передчуття чогось недоброго.

— Стоп, Ліно! — велів Горан. — Борте, панораму!

Та було вже пізно, команда «Залп» надійшла від напарника швидше, ніж через ті півсекунди, які тепер їх розділяли. Судячи з мовчання, Ліно спочатку не зрозумів, чого так стривожився Горан, тим паче, що почувся стійкий писк захоплення цілі, та, коли несподівано він став уриватись, а потім і зовсім стих, збагнув, що сталося, й розпачливо прошепотів:

— Сонце…

— Воно, друже. Ніколи не атакуй проти Сонця, — повчально сказав Горан.

— Що ж тепер робити, капітане? Контейнер продовжує політ…

— Не панікуй, у тебе є ще один комплект боєголовок.

— А якщо?

— Тоді мені доведеться атакувати з критичної відстані.

— Це небезпечно!

— Не поспішай мене хоронити.

А поки що скористайся третім боєкомплектом.

Кілька хвилин тривало мовчання.

Нарешті Ліно заговорив:

— Капітане, якщо з вами щось станеться, винуватцем буду я. Це неприпустимо. Я сам атакую з критичної…

— Лейтенанте Баруччі! — заволав Горан, відчуваючи, як кров приливає до обличчя. — Припиніть балачки! Я забороняю вам атакувати! Супроводжуйте об’єкт, поки сам не підійду.

— Пане майоре, формально я ще виконую обов’язки командира пари. А тому… — на цьому голос Ліно обірвався.

Ошалілий Горан тут же крізь зуби наказав:

— Борте! Видай навігаційну карту з курсом на Борт-2 і передай мені керування.

Фраза ще не була доказана, а руки вже потяглися до обмежувачів швидкості. Жорстоке перевантаження втисло тіло Горана в крісло. І все ж запобігти драмі, що розгорталася на його очах, він уже не мав жодної можливості.

Атакуючий катер вже наблизився до контейнера й пішов слідом за ним.

— Господи, не допусти його загибелі! — раптом звернувся до Бога Горан.

Катер випустив ракети. Став відходити вбік. Однак оберегтися від потужного термоядерного вибуху вже не було змоги.

Горан підійшов до катера свого напарника. Ліно був живий, проте його стан надій не вселяв.

* * *

Коротко писнув таймер, увімкнувся третій канал стереобачення, і ведучий почав представляти учасників передачі. Звичайно, Ліно розумів, що нічого нового не почує, і все ж пропустити чергове обговорення обставин загибелі Горана не міг. Представник Космічної поліції повідомив, що його служба все більше схиляється до кримінального пояснення того, що сталося. Технічний бік справи доволі простий: фахівець високого класу здатний нанести захисту корабельного реактора такі пошкодження, котрі важко заздалегідь виявити системі контролю, а підкласти потужний вибуховий пристрій взагалі не становить особливих проблем. Врешті-решт, можна припустити, що катер був захоплений злочинцями, і Горан Деліч, колишній співробітник Космічної поліції, сам підірвав катер.

Представник патрульної служби енергійно і досить аргументовано заперечував співрозмовнику, проте висловити власну версію відмовився. Натомість працівник Інституту досліджень зовнішнього космосу не побоявся оприлюднити свої міркування.

— Загадковість загибелі Горана Деліча дає змогу нам розглядати навіть такі варіанти, які можуть комусь здатися фантастикою. — сказав він. — Наприклад, я не бачу підстав одразу відкидати версію, що ця трагедія — наслідок першого контакту з представниками інопланетної цивілізації. Не виключено також, що вибух катера — це лише інсценізація загибелі пілота, а насправді Деліч міг бути викраденим…

У розпалі обґрунтування цієї версії пролунав сигнал виклику. Ліно відгукнувся, і чергова санаторного корпусу, вибачливо посміхнувшись мовила:

— Даруйте, пане Баруччі, ви просили вас не турбувати, але цей відвідувач надто вже настирливий. Каже, що хоче передати вам щось дуже важливе.

— Нехай зайде, — погодився Ліно.

Відвідувач виявився незнайомцем середніх літ. Він міцно потиснув Ліно руку, поцікавився станом здоров’я й дістав із кишені невеличку чорну платівку.

— Тиждень тому я одержав з космічної бази Патруля цього відеолиста, — вів далі незнайомець. — Мій давній друг Горан Деліч попросив передати його вам.

Ліно приголомшили слова прибульця.

— Горан! Горан живий? — нарешті спромігся запитати він візитера.

Той подивовано звів брови, стенув плечима, відповів:

— Мені мало що відомо. Ваша частина листа зашифрована. Горан пише, що ви знаєте ключ…

Немов у сні, Ліно взяв простягнуту касету, а незнайомець, попрощавшись, вийшов з кімнати.

Кількох хвилин було досить, щоб на екрані з’явився невеликий столик, за яким сидів Горан.

— Здрастуй, дорогий Ліне, — мовив він, підвівши голову. — Коли ти почуєш мене, я існуватиму лише в цьому листі. Не суди суворо, але пославши тебе на смерть, я позбавив себе жити. Щастя виявилося на твоєму боці, та чи є в тому хоча б найменша моя заслуга?

Горан перерахував свої помилки, що спричинили трагічні події, і навів правильні рішення, до яких він не вдавався, а Ліно, завмерши в кріслі, ніяк не міг позбутися відчуття ірреальності всього того, що відбувалося.

— Ти казав, що надто мене поважаєш, аби допустити мою загибель. Повір, я прихильний до тебе не менше. Але сталося так, що я засумнівався в щирості своїх почуттів. Звичайно, це абсурд. Та вдавати, що нічого особливого не сталося, теж безглуздо. Я не дотримав обіцянки, даної твоєму батькові: берегти тебе, немов свого. Тепер мушу за це заплатити. Прощавай!

Запис скінчився, а Ліно продовжував сидіти в кріслі незворушно. Лише в голові билася одна думка: «Це я його вбив!»

Звівшись на ноги, він ступив до ліжка, впав долілиць, шепочучи:

— Боже, як це все дико!

До тями його повернув відеофонний виклик, цього разу зовнішній. Ліно не хотів озиватися, але, зрештою, підвівся, неохоче кивнув:

— Прошу.

На екрані з’явився начальник патрульної бази.

— Здрастуй, лейтенанте, — по-домашньому привітався він.

— Салют, командоре, — відповів Ліно.

— Як здоров’я?

— Спасибі, все гаразд.

— Даруй що турбую, але є також справа: завершила свою роботу комісія, яка розбирала твою поведінку під час патрулювання. Фактично ти ніби порушив наказ командира, але, з іншого боку, мав на це формальне право. Отже, якщо погодишся продовжити службу в нас, я тебе відстою.

Ліно опустив голову.

— Не знаю, не знаю… — стиха мовив він. — Швидше за все, я проситиму перевести мене туди, де був — до Космічної поліції.

— Розумію, лейтенанте… — вів своє начальник бази. — Усі ми любили Горана, але як так сталося? Не передати на базу жодного слова…

У Ліно очі налилися кров’ю.

— Горан був найчеснішим, найсміливішим з усіх, кого я знав! — ледве не заволав він.

— Пробач мене, лейтенанте, що зачепив болючу струну, — збентежився начальник бази. — Я потурбував тільки з приводу подальшої служби…

Екран вимкнувся, а Ліно, стиснувши скроні долонями, сам собі сказав: «А може, капітане, я щось зробив не так?»

Ілля Хоменко, Володимир Фоменко

СМАРАГДОВА ПЛАНЕТА

Радіоп'єса