Томас Манн - Будденброки

гімназії, а той уже вирішив поговорити на цю тему з консулом. Як консул поставився до цієї події? Вона його не так розсердила, як приголомшила й пригнітила. Він аж посірів з горя, коли потім переповідав про все дружині у кімнаті з краєвидами.

— Ось який наш син, ось у який бік він розвивається…

— Та боже мій, Жане, твій батько тільки посміявся б з цього! Не забудь у четвер розказати моїм батькам, нехай тато натішиться.

Консул аж скипів:

— Аякже! Я певен, Бетсі, що він тішитиметься! Йому буде приємно, що його легковажність, його нечестиві нахили перейшли не тільки до Юстуса… того suitier, а, видно, ще й до одного онука… Хай йому чорт, ти змушуєш мене все це сказати! Піти до такої особи! Витрачати кишенькові гроші на лоретку! Сам він цього ще не розуміє, ні, але нахили вже видно! Нахили видно!..

Так, то був прикрий випадок, і консула він лякав тим дужче, що й Тоні, як уже згадувано, поводилась не найкраще. Щоправда, з роками вона перестала лякати блідого чоловіка, щоб він підстрибував, і не дзвонила більше до старої, що торгувала ляльками, проте голову закидала дедалі зухваліше і виявляла, особливо після того, як поверталася восени з приміської дідової вілли, нахил до пихи й марнославства.

Одного разу консул був прикро вражений, застукавши Тоні, разом з мамзель Юнгман, над Клареновою «Мімілі»; він погортав книжку, тоді мовчки раз і назавжди замкнув її в шафу. Невдовзі після цього виявилося, що Тоні — Антонія Будденброк! — без нічийого нагляду пішла з одним гімназистом, товаришем братів, гуляти до міської брами. Пані Штут, та сама, що бувала в найвищих колах, помітила молоденьку пару, а купуючи в Меллендорфів старі речі, між іншим зауважила, що, мовляв, мамзель Будденброк уже доходить літ, бо… А пані Меллендорф веселим тоном переповіла все консулові. Отже, прогулянки скінчилися. Одначе далі виявилося, що мадемуазель Тоні часто ходить за міську браму до одного старого трухлявого дерева й забирає з дупла, не заліпленого як слід вапном, записочки від того гімназиста, а також лишає там свої відповіді. Коли й про це дізналися, стало ясно, що п’ятнадцятирічну Тоні необхідно віддати під суворішу опіку, в пансіон панни Вайхброт, Мюленбрінк, номер сім.

Розділ сьомий

Тереза Вайхброт була горбата, така горбата, що як стояла біля стола, то ледве виглядала з-за нього. Вона мала сорок один рік, проте не дуже дбала про зовнішній вигляд і вбиралася, як дама на сьомому десятку. На свої сиві, попідкладувані буклі вона одягала чепчик з зеленими стрічками, що спадали на вузенькі, як у дитини, плечі, а на скромній чорній сукні ніхто не бачив ніякої оздоби, крім великої довгастої брошки з портретом її матері, мальованим на порцеляні.

У маленької панни Вайхброт були пильні, розумні карі очі, трохи горбуватий ніс і тонкі губи; вона вміла їх дуже рішуче стискати. Взагалі в усій її невеличкій постаті, и кожному русі відчувалася сила, хоч і смішна, але така, що викликала пошану. Великою мірою цьому сприяла і її манера говорити. Говорячи, вона жваво й різко рухала спідньою щелепою, швидко, енергійно кивала головою, і кожне слово її було точне, ясне й виважене, на сто відсотків літературне, а кожна приголосна в ньому старанно виділена. Вимову ж голосних вона аж переборщувала, і в неї, наприклад, замість «масло» виходило «месло» чи навіть «мосло», а свого вередливого тонкоголосого песика вона звала не «Бобі», а «Бабі». Коли вона казала котрійсь учениці: «Дитено, не дорій!» і гачкуватим пальцем стукала ію столу, то це вже напевне справляло враження; або як мадемуазель Попіне, француженка, клала собі в каву надто багато цукру, панна Вайхброт так промовисто зводила очі на стелю, перебирала пальцями по столу, ніби по клавішах, і казала: «Я б уже взяла цілу цокорницю!», що мадемуазель Попіне червоніла, мов буряк…

Змалку — господи, яка ж вона, мабуть, була крихітка змалку! — Тереза Вайхброт називала себе «Зеземі» і не відмовилась від того зміненого імені й досі; найкращим і найпильнішим ученицям, і тим, що жили в пансіоні, й тим, що тільки приходили на уроки, вона дозволяла вживати саме це звертання.

— Зви мене Зеземі, дитино, — першого ж дня сказала вона Тоні Будденброк, швидко цмокаючи її в чоло. — Мені буде приємно.

Її старшу сестру, мадам Кетельсен, звати було Неллі. Мадам Кетельсен було десь років сорок вісім. Після смерті чоловіка вона лишилася без засобів існування, тому шила коло сестри в маленькій кімнатці нагорі й харчувалася разом з ученицями. Одягалася вона так само, як і Зеземі, але, на противагу їй, була надміру висока; на худих руках у неї завжди красувалися вовняні напульсники. Вона не була вчителькою, не знала, що таке суворість, і вся аж світилася лагодою і тихою радістю. Якщо котрась вихованка панни Вайхброт робила шкоду, мадам Кетельсен заходилась добродушним, з надміру щирості майже жалісним сміхом; тоді Зеземі стукала по столу пальцем, вигукувала: «Неллі!», що в неї виходило як «Наллі!», і сестра злякано замовкала.

Мадам Кетельсен слухалася своєї молодшої сестри, терпіла, коли та шпетила її, мов дівчисько, внаслідок чого Зеземі щиро її зневажала. Тереза Вайхброт була начитана, навіть можна сказати вчена жінка, і їй тільки ціною неабияких зусиль вдавалося зберегти в' собі дитячу віру, нескаламучену релігійність і надію, що за своє гірке, безбарвне життя вона дістане винагороду на небі. А мадам Кетельсен, навпаки, була невчена, невинна й простодушна.

— Блаженна Неллі! — казала Зеземі. — Господи, яка вона дитина, ніколи її не мучили сумніви, ніколи їй не доводилось боротися, ото щаслива!

В цих словах було стільки ж зневаги, скільки й заздрощів. Зеземі грішила й на таке почуття, хоч, врешті, його можна було вибачити.

На високому першому поверсі червоного цегляного будиночка в передмісті, оточеного гарно доглянутим садком, містилися класні кімнати та їдальня; на другому поверсі, а також у мансардах були спальні. Вихованок панна Вайхброт мала небагато: в пансіон приймали тільки старших дівчаток, бо там були не всі гімназійні класи, а лиш три останні, — так само й для тих, хто приходив на уроки з дому. Зеземі також пильнувала, щоб до неї попадали тільки дочки з безумовно значних родин. Тоні Будденброк, як ми вже згадували, зустрінуто дуже ласкаво; навіть більше: на вечерю Тереза приготувала «бішоф» — солодкий червоний пунш, який пили охолодженим; вона чудово вміла його робити.

— Ще трішечки бішафа? — питала вона, ласкаво киваючи головою. І це звучало так апетитно, що ніхто не відмовлявся.

Панна Вайхброт сиділа