Андрій Анатолійович Кокотюха - Клуб Боягузів

хочеться влазити в чуже життя. Викрали, втекла, врятувалася, передамо з рук у руки — і до побачення!

Більше приятелі не розмовляли. Вийшовши до широкого, зарослого зеленим трав'яним килимом поля, вони сіли просто на траву і мовчки думали кожен про своє, насолоджуючись вітерцем. Сиділи так, аж поки в кишені Максима не озвався телефон.

А майже відразу після цього десь у далині, в небі, почувся дивний звук. Наче хтось вентилятор увімкнув.

Глава 12

Залізна бабка

Денис озирнувся на звук. Максим відповів на дзвінок.

— Алло! Не чую!

Він справді не чув — у слухавці торохкотіло і гуло. Крізь гуркіт уривками проривалося:

— ...А...И...Сць...Уд...

— Не чую! Не чую! — голосно, на все поле, волав у трубку Білан.

Черненко штовхнув приятеля ліктем у бік. Той озирнувся, далі тримаючи слухавку біля вуха, і теж побачив те, на що його товариш дивився кілька хвилин. Навіть не дивився — витріщався, роззявивши рота.

Його можна зрозуміти. По телевізору Максим теж бачив вертольоти. Але щоб ось так, за кількасот метрів від себе... Вертоліт, величезна пузата залізна бабка, наближався швидко, в процесі наближення знижуючись. За якусь мить бабка зависла в них над головами. Вітер, піднятий вертолітним гвинтом, куйовдив волосся, шмагав по очах, шумів у вухах, напинав на спинах та животах футболки. Максим опустив руку з телефоном, підняв голову. У прочинених дверях вертолітної кабіни стояв якийсь чоловік і теж тримав у руці щось схоже на мобільник. Він махав їм рукою, і Черненко зрозумів цей жест першим — потяг Білана подалі, даючи залізній бабці можливість приземлитися.

Так ось для чого Роману Коцюбі знадобилося поле. Отак, значить, пересуваються від Києва до села Зозулясте на Полтавщині справжні мільйонери. Нічого не скажеш — красиво. Це можна побачити один раз у житті.

Колеса гелікоптера ще не торкнулися землі, а Роман Коцюба уже стрибав із кабіни. Піджак він тут же зняв і кинув на траву. Краватку стягнув із шиї на ходу й запхав у кишеню штанів. Лишився в білій сорочці, комір якої розстебнув, обриваючи ґудзики. Слідом за ним вистрибнули двоє чоловіків які, незважаючи на спеку, все ж не ризикнули скинути свої костюми чи принаймні піджаки. Один нахилився, підхопивши піджак банкіра, другий поспішив за ним.

Охорона, зрозумів Максим. Усі мільйонери мають власні гелікоптери і охоронців. Краєм ока він помітив: Денис дивиться на всю цю картинку зачудовано, розкривши рота.

Жестом звелівши охоронцеві лишатися на місці, Роман Коцюба, безпомилково вгадавши, хто говорив із ним по телефону, міцно схопив Білана за плечі:

— Де Клава? — він кричав, пересилюючи гудіння і шум. — Чому її тут нема?

— Вона не схотіла йти! — так само крикнув Максим. — Лишилася тут, недалеко! В надійному місці! Безпечному! Все розкажемо по дорозі!

Коцюба навіть не запитав, де це — просто швидко пішов, а тоді навіть побіг уперед. Причому вибрав він той напрямок, який треба, хоча довкола було поле. Хлопці поспішили за ним, та незабаром зрозуміли: наздогнати його не так просто, як здається.

Зате обоє встигли роздивитися Клавиного вітчима. Він виявився не кремезним здорованем із модельною зачіскою, якими вважав мільйонерів Денис Черненко. І зовсім не кругленьким лисим дядечком із коротенькими, схожими на сардельки пальцями на руках, як чомусь уявлялися банкіри Максимові Білану. Нормальний, навіть симпатичний чоловік із м'якими рисами обличчя, акуратно пострижений, та не прилизаний. Не брутальна скупа жаба, але й не велетень-атлет — звичайний дядько, навіть спортивний — он як дременув.

Пробігши метрів триста, мільйонер знову перейшов на хід, озирнувся, кивком голови закликаючи хлопців наздоганяти його. Тим часом вертоліт уже зупинився, лопаті поволі припиняли крутитися, і один охоронець лишився біля залізної бабки разом із пілотом. Другий, хоча, очевидно, міг не лише наздогнати, а й перегнати боса та обох хлопців, не поспішав цього робити. Як і не поспішав скидати піджак.

— У нього там пістолет? — не стримався Денис.

— Мабуть, — знизав плечима мільйонер. — Газовий, не бойовий. Я не люблю, коли мій працівник носить із собою зброю з бойовими патронами. То що там із Клавою? — тут же поміняв він тему. — Давайте коротко, без зайвої лірики: що, хто, де, коли.

— Хто — невідомо, — обережно відповів Білан.

І остаточно зрозумів: вони мають справу зі справді дивною сімейкою. Тому краще їхні проблеми їм і залишити. А розказати тільки те, що бачили самі. Так і зробив: чітко і коротко розповів про ранкову пригоду на трасі, про стеження в Пирятині, про подорож у багажнику, переховування на горищі, напад і нову схованку. Черненко не втручався: він уже давно визнав приятеля ліпшим за себе оповідачем. Слухаючи історію, мільйонер час від часу промовляв: «Угу, ага, гм», а коли Максим закінчив — клацнув язиком, ніби підбиваючи баланс:

— Та-а-ак, в голові не вкладається... Добре, з усім цим якось розгребемося. Головне, хлопчики, що Клаві з вами пощастило.

— На нашому місці так вчинив би кожен, — скромно промовив Максим почуту десь фразу.

— Не певен. Знаю я багатьох, хто, почувши, що в біді донька багатої людини, запросив би купу грошей, аби її з біди визволити.

— Нам грошей не треба! — поспішно вигукнув Білан, глянув на Черненка. Той, у свою чергу, пропалив його нищівним поглядом і не стримався:

— До речі, Клава казала — не ваша вона дочка.

Це було відвертим порушенням табу на втручання в чужі приватні справи. Тепер настала Максимова черга пропікати приятеля лютим поглядом. Але Денис або навмисне це бовкнув, або справді не до кінця зрозумів прохання дівчини.

— Це вона так вважає. Причому — давно, — спокійно відповів мільйонер, не збавляючи темпу ходи. — Я не люблю говорити на подібні теми, коли чесно, — Максим з докором глипнув на Дениса. — А вона чомусь постійно на цьому факті наголошує. Хоча я ставлюся до Клави, як до рідної, і дуже люблю її. У вашому віці, — Коцюба глянув на хлопців, — ви всі такі... прикрі та категоричні.

— Вона ще казала, ніби її, — Денис усе ж вчасно проковтнув слово «справжній», — ну, її тато — художник.

— Художник, — погодився Коцюба. — Досить непоганий. Я ніколи не забороняв їм бачитись, до речі. Тут Клава мені нічим не може дорікнути. Тепер цей художник у Америці, десь роки півтора як переїхав. У мене в офісі, між іншим, його роботи є, ми підтримуємо мистецтво...