Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає

— це вже не прийдешність Альбертини, а її минувшина. Її минувшина? Я висловився невдало, бо для ревнощів не існує ні минувшини, ні прийдешности, а все те, що бачить уява, це тільки теперішнє.

Атмосферні зміни викликають зміни і в душі людській, будять забуті «я», виривають нас із дрімоти навичок, вияскрав-люють певні спогади, загострюють певні страждання. Настільки сильніше давалося це мені взнаки о тій порі, яка нагадувала мені бальбецький період, коли, наприклад, Альбер-тина під уже близьким дощем вирушала бозна чому на далекі прохідки у своєму обтислому непромокальному плащі. Якби вона зараз жила, мабуть, робила б у таку погоду якусь виправу до Турені. Оскільки вона вже не могла цього зробити, я не мав би страждати від цієї думки, але, як у ампутованих, найменша зміна погоди відновлювала болі в тій частині тіла, якої не існувало.

Нараз ісплив спогад, якого я вже давно не переживав, бо він був розчинений у плинній і невидимій масі моєї пам’яти, яка оце кристалізувалася. Отож, кілька років тому, коли ми заговорили про її пеньюар для душової, Альбертина зашаріпася. Тоді я її не ревнував. Але згодом я силкувався з’ясувати, чи пам’ятала вона цю розмову і чому вона тоді зашарілася. Цікавило це мене тим дужче, що, як я чув, обидві Леїні приятельки ходили до готельної душової не лише з тим, аби приймати душ. Але з побоювання викликати Альбертинин гнів, а, може, у сподівання кращої нагоди, я все відкладав справу, а згодом перестав про це думати. Аж це, по якомусь часі після Альбер-тининої смерти, я впіймав себе на цьому спогаді, дражливому і водночас таємничому, як усі загадки, розв'язання яких істота забирає з собою в могилу. А, може, я міг би принаймні довідатися, чи не робила Альбертина в душовій чогось сороміцького чи хоча б не поводилася підозріло? Посилаючи когось до Бальбека, я міг би, певне, щось розвідати. За її життя я, звичайно, нічого б не довідався. Але язики розв’язуються в химерний спосіб і легко вибовкують про лихі вчинки, коли не бояться розгнівати провинницю. Наша уява так і залишилася рудиментом, якоюсь куксою (вона не пройшла крізь численні перетворення, що їх зазнали примітивні моделі людських винаходів, які сьогодні в удосконаленому вигляді годі розпізнати — чи то барометр, балон, телефон чи щось інше); наша уява дозволяє нам бачити нараз зовсім небагато, і спогад про душову охоплював усе поле мого внутрішнього зору.

Іноді на темних вулицях снища я натикався на один із тих кошмарів, не таких уже й страшних, по-перше тим, що смуток, навіяний ним, не триває більше ніж годину по пробудженні, як погане самопочуття через незручну позу під час сну; а також з іншої причини, адже вони з’являються дуже рідко, заледве двічі-тричі на рік. До того ж, ми не певні, чи бачили їх уже колись; очевидно бачили, і це сприйняття проектується на них ілюзією, поділом (назвати його роздвоєнням було б надто слабко).

Звичайно, оскільки я мав сумніви щодо Альбертининого життя, щодо її смерти, то мені давно слід було розпочати відповідні розслідування. Але та сама хирість, та сама легкодухість, які змушували мене відступати в присутності Альбер-тини, не давали мені ворухнути й пальцем і нині, коли я її вже не було лоряд. Проте з багатолітньої слаботи іноді народжується спалах енергії. Я поклав собі почати розслід, бодай частковий. Можна було подумати, що в Альбертининому житті нічого іншого й не було. Я застановлявся, кого б послати для розгляду справи на місці, в Бальбеку. Прийнятним кандидатом мені видався Бме. Він не лише добре знав місцевість, а й належав до тих простих людей, які дбають про свій інтерес, лояльні до своїх хлібодавців і байдужі до всякої моралі, про яких (бо вони, за нашу добру плату, догоджають нам у всьому, бо їм не властиві нескромність, недбальство чи непоштивість, бо їм не властиві докори сумління) ми кажемо: «Це славний люд!» Ми можемо цілком покладатися на них. Коли Еме поїхав, я помислив собі, що було б куди краще, замість посилати на розвідки його, спитати про це в самої Альберти-ни. Й одразу думка про питання, які хотілося б їй задати, які я нібито їй уже задавав, привернула до мене Альбертину не завдяки зусиллю воскресіння з мертвих, а буцімто випадковим збігом обставин, ніби на тих «без витримки», моментальних знімках, де знята особа виглядає живіше, і уявляючи нашу розмову, я відчував її незбутність; я щойно під іншимм кутом зору подивився на те, що Альбертина мертва, Альбертина, яка будила в мені ніжність, звідувану нами до тих, кого вже нема, хто не може прикрасити своє зображення, яка сповнювала мене журною свідомістю, що ця відсутність буде вічна і що бідолашка залишиться назавжди невтішною. І тут на мене замість тортур ревнощів звалився розпач самоти.

Тепер моє серце переповнювали не отруйні підозри, а скруха і спогади про години довірливої ніжности, проведені з сестрою, яку забрала смерть, не про те, чим була для мене Альбертина, а про те, що моє серце, жаждиве зазнати найщиріших любовних почуттів, підказало мені, що являла собою Альбертина; тоді я здав собі справу, що дотеперішнє життя, таке нудне (як мені здавалося), було, навпаки, розкішне; найкоротші хвилі спільних з нею розмов про речі навіть незначущі були огорнуті чаром, щоправда, тоді для мене непомітним, але вже тоді він змушував мене вперто прагнути саме цих моментів і байдуже трактувати всі інші; найменші випадки, які мені пригадувалися, якийсь її порух, коли ми їхали в авті або коли вона сиділа напроти мене за столиком у своїй кімнаті, все це здіймало хвилю ніжности й смутку в моїй душі, поволі розходячись по ній усе ширше.

Цей покій, де ми обідали, ніколи мені не подобався; але я хвалив його перед Альбертиною лише на те, щоб моя приятелька була задоволена, що вона тут живе. Тепер фіранки, стільці, книжки перестали бути мені байдужими. Не одне тільки мистецтво додає краси і таємничости найбанальнішим речам; тією самою здатністю поєднувати їх інтимними путами з нами наділене і страждання. Тоді як це діялося, після повернення з Булонського Лісу, перед візитою до Вердюренів, я зовсім не звертав уваги на обід, який ми споживали разом, а нині на лісову красу, на лісову величну лагідність я дивився зі слізьми на очах. Любовні почуття неспівмірні з іншими почуттями, і воно губиться серед них, у чому легко ми можемо переконатися. Аж ніяк не з долу, в вуличній метушні і в