Кейт Мосс - Гробниця

class="p1">Місцевість довкола Куїзи та Рен-ле-Шато в п’ятому сторіччі нашої ери була центром Вестготської імперії. Про це знали всі. Історики й археологи вже давно висловлювали припущення, що казкові скарби, які вестготи награбували під час спустошення Риму, опинилися на південному заході Франції. І на цьому відомості уривалися. Одначе що більше дізнавався Джуліан, то дужче він переконувався: левову частку вестготських скарбів так і не було знайдено. І карти Таро — оригінал, а не копія — є ключем до їх знаходження.

Ця думка захопила уяву Джуліана як нав’язлива ідея. Він роздобув ліцензію на розкопки та вгатив у пошуки купу грошей. Однак їх результати були досить скромними — лише вестготські погребальні предмети: мечі, пряжки, чаші, тобто нічого особливого. Коли ж термін його ліцензії добіг кінця, він продовжив розкопки нелегально. Він став одержимим, як гравець у карти, і був переконаний, що успіх — то лише справа часу.

Коли чотири роки тому готель виставили на продаж, Джуліан переконав Сеймура купити його. Хоч як не дивно, але, попри велику різницю у віці братів, це придбання виявилося дуже вигідним. Їхнє бізнесове партнерство дало гарні наслідки, і все йшло добре аж до кількох останніх місяців, коли Сеймур став приділяти набагато більше уваги повсякденним справам. І захотів познайомитися з бухгалтерськими записами.

Надворі яскраво світило сонце, і його промені освітлювали галявину та лилися потоком крізь високі вікна кабінету в старовинному маєтку Домен де ля Кад. Джуліан кинув погляд на картину, що висіла на стіні над його робочим столом. То був древній символ Таро, схожий на перевернуту набік цифру вісім. Символ вічності.

— Ти готовий?

Джуліан обернувся й побачив свого племінника. Одягнений у чорний костюм із краваткою, він стояв у дверях, відкинувши з лоба кучму густого чорного волосся. Широкоплечий та стрункий, він у свої майже тридцять років виглядав, наче спортсмен. Утім, Хол справді займався спортом у студентські роки й виступав за свій університет на змаганнях з регбі й тенісу.

Нахилившись, Джуліан загасив недопалок у попільниці на підвіконні й допив віскі. Він дуже хотів, щоб похорон скінчився й справи якомога швидше ввійшли в нормальну колію. Допитливість Хола, котрий волів дізнатися про обставини загибелі батька, починала його дратувати.

— Я зараз, — відповів Джуліан. — За кілька хвилин.

РОЗДІЛ 14

Піднявшись на горішню площадку сходів, Мередіт відсунула намистову завісу і, не зупиняючись, відчинила яскраво-блакитні двері.

Пройшовши всередину, вона опинилась у передпокої. Він був такий маленький, що можна було одночасно торкнутися протилежних стін, навіть не повністю розставивши руки. Ліворуч виднілась яскрава таблиця знаків зодіаку — переплетіння кольорів, схем, символів, про більшість із яких Мередіт мала досить невиразне уявлення. Праворуч на стіні висіло старомодне свічадо в позолоченій рамці з прикрасами. Поглянувши на своє віддзеркалення, жінка підійшла до ще одних дверей і постукала.

— Агов! Тут є хто-небудь?

Їй ніхто не відповів.

Трохи почекавши, Мередіт постукала знову, цього разу гучніше.

І знову мовчання. Тоді вона сіпнула ручку — і двері відчинились.

— Привіт! — гукнула вона, заходячи всередину. — Чи є хто вдома? Аго-о-ов!

Кімната була маленькою, але життєрадісно-барвистою. Її стіни були пофарбовані в іще яскравіші кольори, аніж сходи, двері та передпокій. Це чимось нагадувало дитсадок: там були й жовті, й червоні, й зелені барви, а також візерунки з ліній, смужок, трикутників та зигзагів у пурпурових, блакитних і сріблястих тонах. Єдине вікно напроти дверей було завішене прозорою гардиною. Крізь неї Мередіт побачила сірі кам’яні стіни розташованого навпроти будинку дев’ятнадцятого сторіччя з чорними балюстрадами з кованого заліза та довгастими вікнами з жалюзі. Дещо похмурий вигляд будинку трохи оживляли горщики з геранню й пурпуровими та жовтогарячими фіалками.

Єдиними предметами обстановки в кімнаті були квадратний дерев’яний столик, ніжки якого визирнули з-під чорно-білої лляної скатертини з кружальцями та ще якимись астрологічними знаками, а також два дерев’яні стільці з прямими спинками, що стояли один проти одного. Стільці мали плетені сидіння. Як на полотнах Ван Гоґа, — подумала Мередіт.

Раптом десь у будинку грюкнули двері, і почулися чиїсь кроки. Мередіт відчула, як її щоки заграли рум’янцем. Їй стало незручно, що прийшла сюди без запрошення, і вона вже збиралася вийти, коли з-за бамбукової ширми в дальньому кутку кімнати вигулькнула жінка.

Років сорока п’яти й приваблива, вона була вдягнена в припасовану сорочку та штани захисного кольору й мала стильну дорогу зачіску. Посмуговане сивиною каштанове волосся спадало на плечі, на вустах світилася легка невимушена посмішка. Зовсім не такою уявляла собі Мередіт пророчицю, що ворожить на картах Таро. Ні тобі гігантських сережок у вухах, ні хустини на голові.

— Я постукала, — знічено мовила Мередіт із виправдувальними нотками в голосі. — Але ніхто не відповів, тому я й зайшла. Я правильно вчинила?

— Правильно, — усміхнулася жінка.

— Ви англійка?

— Угадали. Сподіваюся, ви недовго чекали?

Мередіт похитала головою.

— Кілька хвилин.

Жінка подала руку.

— Мене звати Лаура.

Вони поручкались.

— А мене — Мередіт.

Лаура відсунула стілець і кивнула рукою.

— Сідайте.

Мередіт завагалась.

— Це цілком природно, що ви нервуєте, — зауважила Лаура. — Так буває з усіма, хто приходить уперше.

Мередіт дістала з кишені брошурку й поклала її на столик.

— Річ у тім, що якась дівчина дала мені на вулиці ось це кілька днів тому. Я просто проходила повз неї… — Вона знічено замовкла. — Навзагал, я зайшла просто з цікавості. І не хочу надовго вас затримувати.

Лаура взяла брошурку, і вираз її обличчя змінився. Вона здогадалася, хто така Мередіт.

— Моя донька розповіла мені про вас.

— Невже? — здивовано спитала Мередіт.

— Так, — відповіла Лаура, глипнувши на рекламку. — Сказала, що ви — точнісінька копія Справедливості.

Віщунка замовкла, наче очікуючи, що скаже Мередіт. Утім, та промовчала, і Лаура сіла за стіл.

— Ви мешкаєте в Парижі? — спитала вона, жестом запрошуючи Мередіт до стільця напроти неї.

— Та ні, просто проїздом.

І Мередіт з легким подивом констатувала, що мимовільно сідає за стіл.

Лаура посміхнулася.

— Я не помилилася, сказавши, що ви вперше прийшли до пророчиці?

— Так, — відповіла Мередіт, примостившись скраєчку стільця, бажаючи таким чином продемонструвати, що прийшла ненадовго.

— Гаразд, — сказала Лаура. — Оскільки ви прочитали рекламу, то, мабуть, знаєте, півгодинний сеанс коштує тридцять євро, а годинний — п’ятдесят.

— Гадаю, вистачить півгодини, — відповіла Мередіт.

Раптом їй у роті пересохло. Лаура уважно вдивлялася в неї, дуже пильно, наче намагаючись побачити кожну зморшку, кожну рису й кожен найдрібніший нюанс її обличчя.

— Добре. Утім, за вами немає нікого, тому ми зможемо продовжити сеанс, якщо ви передумаєте. Вас цікавить якесь конкретне питання чи ви прийшли просто