Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

і зламав бадилину, що стирчала з трави. — А ось і стріла царевича. Вночі він прийде, щоб забрати її.

— На синьому «Вольво»? — в її очах знову ожили маленькі веселі джмелики.

— Казки переписуються кожні сто років. Кажу вам як письменник.

— Кажіть мені «ти».

— Ну, звісно. На «ти» звертаються до Бога…

Вона так дзвінко засміялася, що горобець спурхнув із шовковиці:

— Умієте ви розсмішити.

— Неправда. Ви смієтесь очима, голосом, але не серцем. Що сталося там, Синичко?

Він поклав свою долоню на її руку. Дівчина не забрала її, лише згорнула в кулачок.

— Ваша рука не схожа на письменницьку. У вас рука гладіатора у відпустці.

— Така гаряча? — тепер сміявся він.

— Ні, така пописана рубцями і така тверда… Дивно, я не вірю жодному вашому слову, але чомусь довіряю вам беззастережно. Я не впевнена, що ви добра людина, та знаю, що чесна.

— Чому так гадаєте?

— Інтуїція. Знаєте таке слово?

— Я й інше знаю — «чуйка». Коли ти шкірою, кожною клітинкою мозку відчуваєш близьку небезпеку. Коли в суцільному мороці за звуком підошв обираєш потрібну дорогу. Коли чуєш, як павук тче павутину і в якому напрямку риє землю кріт під твоїми ногами. Коли вгадуєш за десять метрів — замкнені двері чи ні. Коли бачиш в очах партнера його карти. Коли в лісі знаходиш гриби за запахом, а в морі відчуваєш рибу за коливанням води. Коли, тримаючи руку на руці іншої людини, знаєш, про що вона мовчить… Це називається «чуйка»…

— Щось не зовсім людське, — насторожено зауважила дівчина.

— Можливо, це від неандертальця.

Озвався її телефон. Вона глянула на номер і побігла в глиб саду. Розмовляла недовго і повернулася сяюча.

— Яке гарне завершення гарного дня. Телефонував мамин лікар з Братислави. Цілий консиліум збирався, щоб оглянути її. Сказали, що операція не потрібна. Мають допомогти спеціальні процедури в Ізраїлі. Всі витрати бере на себе якийсь фонд. Уявляєте? Ну, тепер вони мені не потрібні й поготів…

— У безробітніх теж своя гордість.

— Я й не працювала в дитбудинку. Я просто відробляла материне лікування. Спочатку на це пішли заощадження, потім продали австрійський рояль, трофейні картини й меблі, що залишилися від діда, його колекцію люльок. Добре, що директор знав, кому це можна спродати. А потім я прийшла до нього: дайте мені якусь роботу. Він сказав, що посади для мене немає, та й зарплата в них мізерна, але він може порекомендувати мене одній впливовій людині. Може, я підійду… Першої ж зустрічі я зрозуміла, що підійшла… Ви про це не напишете, правда?

— Ні, не напишу.

— Впливову людину звати Барак, його всі в місті знають. Тут він один з перших бізнесменів, а до того сидів. Глянув на мене — наче одяг здер. У суботу, каже, нову сауну запускаю. «Можеш там крутитися на прихваті». «Я не хочу на прихваті, — відповідаю, — в мене дві освіти». — «Добре, якщо ти така розумна, то будеш там старшою. Але коли буду я паритися, то ти сама будеш прислуговувати». «Як це розуміти», — питаю. «Так і розумій, тут двох дипломів не треба…» Грюкнула я дверима. Та не далеко втекла. Того ж вечора підстеріг він мене біля дому. Я в авто відмовилася сісти, то він сам неохоче вийшов. Сказав, що даремно я образилася. Він не просто так хоче зі мною, а постійно. Сподобалася я йому. І роботу має для мене гарну — в ювелірному магазині, на золоті. Я сказала, що люблю срібло, і пішла додому. За кілька днів покликав мене директор дитбудинку. «Ти знаєш, — каже, — як я добре ставлюся до твоєї матері. Я сказав Бараку, щоб тебе не чіпав, бо ти не така. І він погодився, навіть зголосився допомогти. Пообіцяв влаштувати матір до клініки в Братиславі, має там зв'язки… Але ж ти знаєш, ці круті нічого не роблять просто так. Мусиш нам, Яночко, допомагати. За своїм, так би мовити, фахом…» І стала я перекладачем у сиротинці. Та оскільки така посада не передбачена, назвали мене про людське око «консультантом». Роботи не багацько. Хіба коли приїдуть на всиновлення іноземці. Тоді я з ними і як перекладач, і як гід, і як консультант з усіх питань. Іноземці наших дітей всиновлюють радо, все-таки це не Індія і не Ангола, діти — європейці. Їхні бездітні пари готові на все. Роками чекають дозволу у своїх країнах, потім прибувають до Києва. Тут і зав'язується ланцюжок бебі-аукціону. Свої чиновники, юристи, свій ескорт. Дістають рознарядку, приїжджають. Тут їх уже чекають. Влаштовується огляд. Усе чинно, з комфортом — кава, коньячок. Діти прибрані, вмиті. Показують малюночки, танцюють, читають віршики. Я перекладаю. Всі зворушені, зі сльозами замилування. «Це твоя мама. Хочеш поікати з нею в Англію?» — «Хочу». Кожна дитина тут щохвилини чекає батьків. Настає час, і дітей приводять. І вони їх вибирають, помічаючи на аркушику бали. У кожної дитини своя ціна, своя вартісність. Навіть у рахітичної циганочки, яка на півдні Франції зійде за гарненьку мулатку… Хочете ближче познайомитись з дитиною — будь ласка. Поживіть, побавтеся з нею якийсь тиждень. Барак для цього навіть готельчик облаштував…

— Чи не той, куди ви мене спровадили? — запитав він.

— Ні… А може, бажаєте, щоб дитина приїхала до вас на літо в гості? Теж нема проблем. Тьоті з освітніх установ і опікунської ради щиро підуть вам назустріч. Звичайно, ви звикнете до дитини за цей час, прилипнете серцем, але не все так просто, черга на всиновлення все більша, а дітей в Україні народжується все менше. Се ля ві, мадам. Проблема, містере. Але все можна залагодити. Рішення суду без суду — кого там слухати. Фіктивні відмови батьків, довідки РАГСу. Закордонний паспорт за день… Ми, мовляв, розуміємо, як вам тяжко дається кожен день перебування в цій країні. Тому і йдемо вам назустріч. Сервіс, панове, бізнес. Робота по-вашому… Гроші — діти — гроші…

— Ви теж цю роботу виконували, — докинув він якось розгублено.

— І я, звісно. Але, по-перше, я не брала за неї ні копійки. Я відпрацьовувала лікування мами. А по-друге, я робила це радо.

— Радо?

— Може, повести вас у котрийсь гуртожиток, щоб ви зрозуміли це? Їх називають «бужнями» і «блюварнями». Або в глибину котрогось дворика, які зовні так зворушують туристів. Там, де в кімнаті, якщо це можна назвати кімнатою, живе по семеро душ. І рідко коли батьки бувають хоч годину тверезими. І приходять чужі дяді й тьоті і злягаються на очах дітей або й з ними. Добре, коли наварять їм