Річард Метісон - Я — легенда

й забіг до будинку, зачинивши тремкими руками за собою двері на замок і засув.

Якийсь час він продовжував виходити на ґанок, коли пес закінчував їсти. Кожного разу, коли він виходив, пес тікав, але з плином часу робив це дедалі млявіше, а згодом узагалі почав зупинятися посеред вулиці, озираючись і гавкаючи на нього. Невілл ніколи не переслідував його, лише сідав на ґанку й дивився вслід. Це була їхня маленька гра.

Одного дня Невілл сів на ґанку до появи пса. І, коли той з’явився на вулиці, продовжував сидіти.

Хвилин п’ятнадцять пес насторожено швендяв біля узбіччя, не зважуючись наблизитися до їжі. Невілл посунувся від їжі якомога далі, щоб підбадьорити пса. Не подумавши, він закинув ногу на ногу — від різкого руху пес сахнувся й кинувся навтіч. Невілл принишк, а пес і далі метушився вулицею, щоразу переводячи погляд із Невілла на їжу й навпаки.

«Ну ж бо, малий, — проказав до нього Невілл. — Хороший песику, їжа для тебе».

Минуло ще десять хвилин. Пес був уже на газоні, рухаючись концентричними дугами, чимраз коротшими.

Пес зупинився. Потім поволі, дуже повільно, перебираючи лапами, почав рухатися до тарілки з мисками, ні на мить не відриваючи погляду від Невілла.

«Отак, малий», — тихо промовив Невілл.

Цього разу пес не відсахнувся й не став тікати, зачувши його голос. Однак Невілл і далі сидів непорушно, щоб жодним різким рухом не настрашити пса.

Пес наблизився ще, підкрадаючись до тарілки, напружившись усім тілом в очікуванні найменшого поруху від Невілла.

«Усе гаразд», — сказав Невілл до пса.

Зненацька пес кинувся й вихопив шмат м’яса. Радісний сміх Невілла супроводжував його гарячково-недоладне шкандибання вулицею.

«От же ж малий пройдисвіт», — схвально мовила людина.

Потім Невілл сидів і дивився, як пес їсть. Той присів на пожовклому газоні по інший бік вулиці й жадібно поїдав гамбургер, не зводячи очей з Невілла. «Смакуй його, — подумав чоловік, дивлячись на пса. — Відтепер тобі діставатиметься собачий харч. Годувати тебе свіжим м’ясом і надалі я собі дозволити не можу».

Коли пес доїв, він випростався й знову перетнув вулицю, цього разу рішучіше. Невілл сидів, відчуваючи, як сильно калатає серце. Пес починав йому довіряти, якимось чином це змушувало тремтіти. Він сидів, зосередивши погляд на псові.

«Отак, малий, — почув він власний голос. — Тепер вода, хороший песику».

Раптом його губи витяглись у радісній усмішці — коли він помітив, що пес нашорошив здорове вухо. «Він слухає! — схвильовано подумав він. — Він чує, що я кажу, малий пройдисвіт».

«Ну ж бо, малий, — заговорив він жвавіше. — Берися до води та молока, от молодчина. Я тебе не скривджу. Хороший хлопчик».

Пес підійшов до води й почав боязко пити, раз по раз підіймаючи голову, щоб глянути на Невілла, потім знову її опускаючи.

«Я нічого не роблю», — сказав Невілл псові.

Він ніяк не міг звикнути до чудернацького звучання власного голосу. Чоловік майже рік не чув цього звуку, тому голос видавався йому чужим. Мовчанка тривалістю в рік — то занадто. «Коли надумаєш зі мною жити, — думав він, — я тобі всі вуха протуркочу».

Пес допив воду.

«Ходи до мене, малий, — заклично промовив Невілл, поплескуючи по нозі. — Ну ж бо».

Пес допитливо подивився на нього, здорове вухо знову посмикувалося. «Ці очі, — думав Невілл. — Неозорий світ почуттів у цих очах! Недовіра, страх, надія, самотність — усе віддзеркалене в цих великих коричневих очах. Бідолаха».

«Ходи до мене, малий, я тебе не скривджу», — лагідно промовив він.

Коли він підвівся, пес пустився навтьоки. Невілл стояв і дивився на втікача, поволі хитаючи головою.

Дні минали й далі. Щодня Невілл сідав на ґанку, поки пес їв, і вже незабаром той наближався до тарілки й мисок без вагань, мало не зухвало, упевнений у своїй перемозі над людиною.

Повсякчас Невілл говорив до нього.

«Хороший малий. Доїдай усе. Смачна їжа, так? Звісно, що так. Я твій друг. Я тобі дав ту їжу. Доїдай, малий, отак. Хороший пес», — без упину улещував та вихваляв він пса, заповнюючи його переляканий розум лагідними словами, поки той їв.

Кожного дня він сідав трішки ближче, поки не настав день, коли він уже міг простягти руку й доторкнутися до пса. Та цього не робив. «Я не ризикуватиму, — наказав він собі. — Я не хочу його налякати».

Але втриматися було важко. Він майже фізично відчував сверблячку в руках, яким не терпілося бути простягнутими й погладити пса по голові. У ньому палала нестерпна жага знову полюбити когось, а сердега-пес був таким гарненьким.

Він говорив до пса, доки той звик до його голосу. Тепер пес ледве підводив голову, коли людина до нього промовляла.

Собака безтурботно приходив і йшов, їв і виказував свою стриману вдячність, гавкаючи з іншого боку вулиці. «Уже невдовзі, — казав собі Невілл, — я зможу погладити його по голові». Дні переходили в приємні тижні, з кожною годиною зближуючи його з компаньйоном.

Одного дня пес не з’явився.

Невілл не тямив себе. Він настільки звик до постійних псових відвідин, що вони стали осердям його щоденного розпорядку, усе оберталося навколо псових прийомів їжі, грець із дослідженням, усе поступилося місцем бажанню мати в будинку пса.

По обіді він вимотав усі нерви, обшукуючи околиці, голосно гукаючи пса. Утім, жодні пошуки не допомогли, і він повернувся додому, до прісної вечері. Пес не прийшов вечеряти того вечора, як і снідати наступного ранку. Невілл продовжив пошуки, але надія його згасала. «Вони дістали його, — лунало в голові, — брудні виродки дістали його». Та він не міг щиро в це повірити. Він не давав собі в це повірити.

Якось після обіду, на третій день, він був у гаражі й почув знадвору дзенькіт металевої миски. Ледве дихаючи, вибіг надвір.

«Ти повернувся!» — вигукнув він.

Пес боязко смикнувся від тарілки, вода стікала його щелепою.

Серце Невілла закалатало. Очі пса були каламутними, він тяжко дихав, висолопивши язика.

«Ні, — промовив Невілл, його голос зривався. — О ні».

Пес і далі задкував газоном, ступаючи тремкими ногами. Невілл рвучко всівся на ґанкові сходи і весь тремтів. «О ні, — ринули сповнені туги думки. — О Боже, ні».

Він сидів і дивився, як, судомно здригаючись, пес глитає воду. Ні. Ні. Неправда.

«Неправда», — не усвідомлюючи, пробурмотів він.

Тоді інстинктивно простяг руку. Пес трохи відступив, вишкіривши зуби та хрипко загарчавши.

«Усе гаразд, малий, — стиха промовив Невілл. — Я тебе не скривджу». Він не тямив навіть, що говорить.

Пса він зупинити не міг. Він спробував іти слідом, але