Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

крісло Єльцина. Адже в 1996 році Геннадій Зюганов іще не був «опереточним комунякою», яким він є сьогодні для Путіна. Він був комуністичним реваншистом, який із кожним своїм кроком виступав проти ліберальних реформ і міг бути небезпечним, здобувши президентську владу. Існувала реальна можливість того, що вибори, які привели б його до влади, стали б для нас останніми виборами на тривалий час. Проте урок 1996 року полягає в тому, що інституції мають значити більше, ніж людина. Кампанія Єльцина підірвала ледь не всі підвалини демократичного суспільства, яке вже не змогло відновитися. Його ж наступник швидко опанував репресивні та корупційні інструменти цієї кампанії й прилаштував їх до щоденного вжитку. Путін не був комуністом, але він був радянським реваншистом в усіх відношеннях.

Гадаю, я маю й до себе застосовувати ті стандарти, під які регулярно підганяю лідерів вільного світу, коли доцільність і особисту близькість так часто ставлять вище від виховних заходів. Страх перед невідомим, страх втратити надійного союзника часто доводить демократичних лідерів до крайнього ступеня лицемірства. А це приводить їх до підтримки «дружнього» диктатора проти його народу, як нещодавно показала доволі прохолодна зустріч руху Арабська весна, улаштована в адміністрації Обами та в більшості країн Європи. Я вже давно виступаю проти цього з огляду на те, як вітали Путіна на зустрічі Великої сімки, попри його утиски громадянських свобод, але це аж ніяк не суто російська проблема.

Мої думки з цього приводу ще більше викристалізувалися під час роботи на посаді голови Фонду захисту прав людини, а також під час Форуму свободи в Осло, організованого Фондом та його засновником Тором Гальворссеном. Ми запрошуємо дисидентів з усього світу розповісти про їхній рух за свободу та їхню боротьбу. Спільною темою є те, наскільки небезпечно та деморалізуюче може бути для так званих лідерів вільного світу применшувати чи ігнорувати свої зобов’язання або, як часто трапляється, відкрито підтримувати авторів репресій. Багато разів європейські та американські відвідувачі були здивовані, дізнавшись про те, що їхні уряди активно підтримують деякі з найбільш репресивних режимів у світі.

Можливо, я ідеаліст, але точно не наївний. Я розумію, що кожен демократично обраний голова держави зробить усе потрібне, щоб захистити інтереси — свої або свого народу. У зовнішній політиці це іноді означає потискати руки, на яких кров, або торгувати з країною, де жахливі умови праці. Проте ми можемо вимагати прозорості та відповідальності за ці угоди. Це не обов’язково має нам подобатися, і ми можемо показати нашим політикам, що це має змінитися.

Диктатори сьогодні дуже добре усвідомлюють силу вільного світу. Ось чому майже всі вони грають у демократію з бутафорськими виборами та іншими елементами театру, щоб залишити гарні відносини з найбільшими світовими економіками та арміями. На жаль, вільний світ є надто непоінформованим, черствим або байдужим, щоб скористатися своїм впливом. Його лідери насолоджуються перевагами взаємодії з диктатурами, — нафтою з Ближнього Сходу, газом із Росії, усім іншим із Китаю, — тоді як диктатори використовують одержані гроші на фінансування репресій. Але не всі диктатури однакові.

Продемократичні сидячі протести в Гонконзі, що почались у вересні 2014 року, спричинили спекуляції на тему, чому такі рухи на кшталт «захопи Волл-Стрит» досі не постали проти диктатури Володимира Путіна в Росії. Неоковирне порівняння в найкращому разі; гонконгські студенти, які ледь могли пригадати перехід у 1997 році з-під влади Великої Британії до Китаю, уже встигли призвичаїтися до свого особливого статусу щодо дотримання прав і принципів демократії порівняно з рештою Китаю. Полум’я ж російської демократії спалахнуло лише ненадовго, перш ніж Путін його розтоптав, а мемуари про хаос та корупцію 1990-х більшість росіян не надихають.

Більш конкретною відповіддю є те, що комуністичній диктатурі в Китаї потрібен її народ, особливо молоді та освічені люди. Гонконг усе ще є великою та стратегічно дуже важливою частиною китайської економіки. Ця економіка також майже повністю залежить від споживачів у вільному світі, споживачів, які мають значно більше інформації про протести, ніж майже всі мешканці жорстко цензурованого Китаю. Якби в Гонконзі сталися масові вбивства, як свого часу на площі Тяньаньмень, повідомлення про це, передані по всьому світу на мільйонах китайських айфонів, могли б перетворити «Зроблено в Китаї» на криваву марку. Бойкоти ж китайських товарів можуть зашкодити китайській економіці достатньо, щоб призвести до широкомасштабних хвилювань.

З другого боку, Путіну немає користі від народу Росії, особливо від її молодих та освічених людей. Він та його хунта давно перетворили країну на нафтову державу, а експорт природних ресурсів на ненажерливий світовий ринок не вимагає підприємців чи програмістів, не кажучи вже про письменників та професорів. При цьому бойкот нафти й газу вимагає скоординованої політичної волі — субстанції, як тепер знає Путін, значно більш рідкісної у вільному світі, ніж платина та діаманти в Сибіру.

Десятиліття економічної та політичної взаємодії із Заходом та покращення рівня життя були покликані лібералізувати ці диктатури й забезпечити важелі впливу на них. Але важелі корисні, лише якщо їх застосовувати. Окрім того, вони мають два кінці. Європа купує чотири п’яті обсягу російського експорту енергоносіїв, що дає величезний економічний важіль впливу на Путіна, який зробив російську економіку повністю залежною від нафти та газу. Але замість активної розробки альтернативних джерел постачання, щоб мати можливість застосувати цей важіль у протистоянні з Росією, Європа тремтить та кричить «Пробі!», коли Путін шантажує Східну Європу постачанням газу з наближенням зими.

Населення Китаю та Росії має подібні соціальні угоди зі своїми диктаторськими урядами: економічна стабільність в обмін на права людини для громадян. Обидві держави мають жорстко цензуровану пропаганду замість новин, бутафорські вибори та мінімум свободи слова й зібрань. Зліт до небес цін на нафту протягом 2000-х років дозволив Путіну виконати хоча б лише навколо Москви та Санкт-Петербурга свої обіцянки щодо підвищення пенсій і зарплат. І нафта також пояснює, чому постійним пріоритетом для нього є підтримка нестабільності на Ближньому Сході, що не дає цінам падати. Китай починав зі значно нижчої позиції, але зумів вивести мільярд своїх громадян із бідності, перетворивши всю країну на світову фабрику. Глобалізація й економічна інтеграція з багатими вільними країнами зробили можливими обидва сценарії — і російський, і китайський.

Реальність полягає в тому, що більшість споживачів у розвиненому світі воліють не знати, звідки надходять їхні телефони та газ, поки ціни є низькими. Якщо ви знаєте, то повинні діяти, тому краще не знати. Випадковий скандал щодо нелюдських умов праці на китайських фабриках (або прав жінок у Саудівській