Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

каменем спотикання в розмовах із моїми друзями, що мають більш дипломатичний склад розуму. Вони озираються на російсько-американські відносини понад двадцять років тому, і ті не виглядають такими вже поганими, тому повна катастрофа 2014-го здається раптовим шоком. Але, як я часто попереджав принаймні протягом останніх п’ятнадцяти років, нещодавній вибух Путіна репресіями й насильством готувався поступово весь час і лише прискорився численними компромісами та вдаванням із боку Заходу, що все чудово. Не кардинальна зміна курсу Обамою спровокувала Путіна, не якісь різкі зміни в ставленні до Путіна чи успіхів Росії спричинили вторгнення в Україну. До цього все й ішло, і єдиним питанням було, чи змінять західні лідери свій спосіб запобігання такому вибуху. На жаль, як ми тепер знаємо, відповідь негативна.

Якщо дорога до пекла вимощена добрими намірами, то компроміси щодо принципів є ліхтарями на цій дорозі. Як я вже зізнався, я підтримував переобрання Єльцина в 1996 році, незважаючи на його дедалі більш недемократичне ставлення до російських інституцій та незалежності наших виборів. Єльцин тоді скористався адмінресурсом для боротьби з викликом Комуністичної партії, що все ще була здатна налякати реформаторів. Після парламентських виборів 1995-го вона контролювала російську Думу, тому загроза була не уявною. Єльцин же був дуже непопулярним, маючи менше 10 відсотків підтримки на початок року, лише за шість місяців до виборів у червні.

Курс адміністрації Єльцина на звинувачення всіх критиків та опозиціонерів у намаганні завести Росію назад у темне минуле ставав усе менш ефективним з огляду на спад економіки. Зовнішній світ також не бачив у Єльцина великих шансів на перемогу. У лютому голову Комуністичної партії Зюганова прийняли, неначе рок-зірку, на Світовому економічному форумі в Давосі, не десь там, а в самому серці капіталістичного чудовиська. Звісно, Зюганов абсолютно не розумів, що робити, і як президент став би явною катастрофою, але здавалося, що це таки станеться. І річ була не просто в голосуванні людей своїми гаманцями в скрутні часи. У Росії панувало реальне відчуття розгубленості та зневіри, і природною мішенню для них був президент.

І тут ми підходимо до однієї з найскладніших концепцій для пояснення іноземцям російського відкидання демократії. Коли радянські люди обдумували розпад країни та подальше майбутнє, демократія не була для більшості з них дуже добре визначеним чи цілком зрозумілим поняттям. Так, ми прагнули свободи, прав та всіх інших речей, що приходять із відкритим суспільством, але для більшості це все були абстракції. Що справді викликало в нас заздрість до Заходу, так це можливості, особливо можливість покращити нашу долю економічно. Вільний світ мав вибори та гроші, а ми не мали ні того, ні іншого, тому здавалося, що ці речі йшли разом: така собі комплексна угода. Тож коли ми радісно кинулися на вибори в 1991 році, щоб обрати Єльцина вперше, це було так, неначе багато росіян очікували, що урни для бюлетенів спрацюють як банкомати: запхайте ваш бюлетень усередину й отримайте гроші! Пізніше це концептуальне непорозуміння полегшило авторитаристам на кшталт Путіна згортання громадянських прав за рахунок заяв, що демократія провалилася, що все це було шахрайством Заходу заради експлуатації Росії тощо. Економічна ситуація теж не дуже допомагала. Якщо й є щось гірше за порожні полиці в магазинах, то це полиці, повні дорогих нових продуктів, які ви не можете собі дозволити купити.

Ми трохи протверезіли до часу оголошення дострокових парламентських виборів у 1993 році, після конституційної кризи, що ледь не знесла уряд. У вересні Єльцин спробував розпустити Верховну Раду, на що, згідно з Конституцією, він не мав повноважень. У відповідь парламент оголосив імпічмент Єльцину, який, зрозуміло, відмовився визнати цей акт непокори. Після тижнів акцій протесту з обох боків та вуличного насильства Єльцин задіяв спецназ, і будівля парламенту була заблокована. Ніхто точно не знав, що може статися. На вулицях тоді відбулися серйозні сутички, унаслідок яких близько двохсот осіб загинуло, а ще кількасот було поранено.

Разом із рештою світу я здалеку спостерігав усю цю колотнечу по «Сі-еН-еН». 7 вересня 1993 року якраз розпочався захист мого титулу чемпіона світу проти Найджела Шорта в Лондоні, що, як і заведено було тоді, тривав шість тижнів. Як і в 1990-му, мені було важко зосередитися на шахах, коли моя країна знову стояла на порозі революції. На щастя, я швидко відірвався в тому матчі та міг грати з меншим психологічним напруженням. Я навіть почувався достатньо комфортно, щоб дати кілька інтерв’ю щодо ситуації в Москві, у яких сказав, що Єльцин бореться за вільне майбутнє Росії.

Після довгих днів насильства та емоційних переговорів усіх сторін вирішальним чинником стала вірність Єльцину російської армії. То було просто неймовірне видовище, коли 4 жовтня Білий Дім (як ми називаємо будівлю російського парламенту) почали обстрілювати з танків, і його верхні поверхи охопило полум’я. Спецназ узяв будівлю штурмом та придушив протести на вулицях. Повернувши собі контроль, Єльцин не гаяв часу й проштовхнув конституційну реформу, що зменшила повноваження парламенту та створила дуже сильну президентську вертикаль, яка переслідує нас і сьогодні. Звісно, користі від тодішнього парламенту було небагато, але в країні з таким крихким громадянським суспільством важливо мати якомога ширший розподіл влади.

1996 року Єльцин користувався низьким рівнем підтримки народу, але міг розраховувати на багатьох олігархів, які завдячували йому своїми багатствами, а також на фінансову підтримку Заходу. Незважаючи на все ще недосяжний для більшості партій ліміт витрат виборчої кампанії в 3 мільйони доларів, згідно з проведеним пізніше розслідуванням, на кампанію Єльцина пішло десь від одного до двох мільярдів доларів. Ще важливіше відзначити величезну позику від Міжнародного валютного фонду в лютому. 10,2 мільярда доларів дозволили уряду Єльцина виплатити давно заборговані зарплати й пенсії.

Якби це було все, — сумнівне фінансування та пригодовані політики, — навряд чи завдало шкоди тривалістю в увесь термін перебування Єльцина при владі. Але був іще вплив ЗМІ та неприкрите шахрайство на виборах — зброя, яку дуже важко заховати знову після використання. Цього вистачило, щоб забезпечити невеличкий відрив Єльцина від Зюганова в першому турі — 35 відсотків проти 32. Між двома турами — 16 червня та 3 липня — у Єльцина стався серйозний серцевий напад — потенційно небезпечна ситуація, яку успішно приховали від публіки завдяки співучасті уряду та мас-медіа. У підсумку Єльцин виграв перегони, набравши 54 проти 40 відсотків зі ще більшими доказами масових порушень, які стали відомі пізніше.

Навіть знаючи тоді про все, що відбувалося, навряд чи я міг прагнути іншого, ніж повернення в президентське