Сергій Володимирович Гридін - Незрозумілі

і вже відчуженим. Наче й не він, Сашко Головко, ризикував собою на висоті майже тридцять метрів над землею, виписуючи якісь слова.

Увімкнув радіо, налаштував звук, щоб чути тиху мелодію, і за мить заснув, іноді здригаючись, ніби завдаючи ударів невидимому суперникові. Реальність пережитих напруг ще не відпускала його.

13.

сю ніч Сашка тривожили калейдоскопічно рухливі сни. Кілька разів прокидався і знову провалювався в сон. Сни, наче переплутані картини, побачені з вікна швидкого поїзда, хаотично мигтіли незбагненно дивними уривками. Картина набігала на картину, щезала невідь-куди: шкільне подвір’я; усміхнений фізкультурник наближається до Сашка і несподівано різко б’є; галерея дівочих облич; здивовані очі Орисі; схилена в пошуках на підлозі гумки від олівця біологічка... Сашко здригався, прокидався, кілька хвилин перевертався з боку на бік і знову засинав... І знову миготіли веселі, тривожні і дуже незрозумілі картини.

Підсвідомість бунтувала і непросто знаходила примирення із свідомістю... Знову школа. У класі всі регочуть над Трулею. І не просто регочуть, а тикають у бідаку-вчителя пальцями, качаються по підлозі, кидають у нього зошитами і книжками. Зненацька Труля перетворюється на Орисю, дивиться на Сашка зболеними очима і щось тихенько каже до себе. Він підходить ближче, щоб розчути оті слова, аж тут Орися зривається з місця, підбігає до вікна, відчиняє його і кидається вниз. Сашко за нею, хоче впіймати, втримати, вберегти її — і бачить, що... Орисі там уже немає. Поділася кудись... Зникла в повітрі...

...Ромка... Дах... Чомусь сонячний яскравий день. Сашко знову — над прірвою. Ромка дістає звідкись великий армійський ніж і починає пиляти мотузку. Сашко голосно кричить уві сні і цього разу навіть зривається з ліжка.

За вікном сіро. Ніч відступила, забравши із собою кошмари. Але щось залишилося із Сашком. Голова була важкою. Травмовані вчора пальці набрякли і посиніли. Сашко поглянув на себе у дзеркало і вжахнувся побаченому — оце кадр!

Ніс, і так надміру великий, нагадував спотворену картоплину. Під одним оком переливався жовто-зеленими відтінками синець, над іншим тьмяніла свіжа подряпина. Праву вилицю «прикрашала» здерта шкіра, яка за ніч встигла присохнути. Хоч бери і самому бий оту пику.

— Бадьорого ранку! Чую, що вже встав, — зайшов до кімнати тато. — О, сьогодні ти взагалі — зірка. Так і світиш! — у його інтонаціях було більше підтримки, чоловічої довіри, ніж жарту, а тим більше — докору. — Не сумуй, до весілля все зарубцюється, — дружньо вдарив кулаком у плече. — Рубці на тілі, рубці в душі роблять із хлопця чоловіка. А дівчата якраз до таких горнуться.

— Смішно? Хочеться познущатися? — несподівано агресивно відреагував Сашко.

— Зовсім ні, — спокійно мовив тато. — Але не думаю, що тобі стане легше, якщо почну співчувати і жаліти «малесенького» синочка. Ти — чоловік, а чоловік мусить терпіти і продиратися через перешкоди. Інакше чоловіком не бути. Мені як батькові боляче, коли тобі болить, але як батько розумію, що, перейшовши через біль, здобудеш досвід, який ніде більше не знайти. Тому так і спілкуюся з тобою.

— Вибач, щось я погано спав, та й голова після вчорашніх навантажень... — помахав у повітрі руками.

— Може, в лікарню? — стурбувався батько. — Не дай Боже, струс мозку, — пильно подивився на Сашка.

— Були б мізки — був би струс, — пожартував у відповідь Сашко. — Та ні, все нормально. Просто не виспався, — заспокоїв тата.

— Ну дивись. Нікуди сьогодні не підеш, деньок-два вдома відлежишся, а там побачимо, — батько вийшов із кімнати.

Сашко сів на ліжку. Радості від того, що не треба йти до школи, чомусь не було. Хотілося побачити Орисю, зрозуміти, чи зауважила вона напис, який вони з Ромкою вчора зробили. Але зовсім не було бажання зустрічатися з Качком. Та й відео на «Ютубі» пекло. Може, має рацію тато, що варто побути вдома кілька днів. Обдумати, прийняти правильні рішення.

— Як ти? — заглянула до кімнати мама. — Болить? — спитала співчутливо.

— Нормально!

— Ходімо поснідаємо, а то ми потім на роботу, а ти лінуватимешся собі нагріти і цілий день лежатимеш голодний, — покликала.

Мама, зупинивши на Сашкові погляд, чомусь не поспішала до своїх справ, як завжди останнім часом. Сашко відчув і навіть побачив, що вона хоче щось сказати йому, але вагається. Навіть зашарілася якось дивно, чимось нагадавши йому зніяковіння Орисі.

— Знаєш, сину, давно вже хотіла тобі сказати, та не наважувалася. Думала, що не зрозумієш мене, скажеш, що у твої справи втручаюся, нічого не тямлячи в них, — якісь дуже знайомі інтонації бриніли в її словах.

Сашко відчув незбагненне хвилювання і водночас побачив маму, якою запам’ятав із найменших своїх літ. Маму, яку, здавалося йому, вже втратив.

— Мені непросто було в останні роки, — наче найближчій подрузі зізнавалася мама. — Не вистачало спілкування з тобою, не вистачало тебе такого, яким ти був у дитинстві. Я знала, що все це минеться, і ми будемо з тобою ще й близькими друзями. Тому терпіла, сховавшись у себе й у телевізор.

Дивні переживання охопили Сашка. Невідь-звідки на очі накотилися сльози, але він стримав їх. Захотілося маму обняти і сказати, що він також переживав, що між ними так сталося. Та слова повтікали кудись, і він мовчки дивився їй у вічі. Мама, здається, відчула його стан і поспішила завершити розмову.

— А ти правильно все зробив, гідно, по-чоловічому. Дівчата цінують таке. Не біцепси для них головне, а характер, — мама на цьому слові обірвала тему і повернулася до того, із чого почала. — Гайда на кухню. Батько там серце втратить від переживання.

За хвилину Сашко вже був на кухні за столом і помаленьку, намагаючись не жувати, ковтав вівсянку, запивав її чаєм. Під час сніданку ніхто його не повчав, батьки спілкувалися і жартували з ним, як із дорослим. Усе і всі були такими, як завжди. І його навіть не змусили мити посуд.

Потім різко захотілося спати. Неспокійна ніч брала своє. Сашко повернувся до кімнати і приліг, закутавшись ковдрою по самісінькі очі. За мить уже спав. Тихенько клацнули вхідні двері — батьки розбіглися по роботах. Сашко залишився вдома сам.

Розбудив його телефонний дзвінок. Ухопив мобільних, намагаючись розгледіти, хто його турбує. Телефонував Ромка.

— Привіт! — озвалася трубка. — Я сьогодні вдома залишився, — повідомив. — Зранку ще більше на баклажан був схожий, — самоіронічно