Джон Грін - Паперові міста

Слідком за детективом я повернувся до їдальні, і він сказав, що знову хоче зайти до Шпігельманів, перевірити її кімнату. Пані Шпігельман обійняла мене і сказала:

— Ти завжди був таким чемним хлопчиком, вибач, що довелося вплутати тебе в цю комедію.

Пан Шпігельман потиснув мені руку, і вони пішли. Коли двері зачинилися, мій тато видихнув:

— Ого!

— Ого, — погодилася з ним мама.

Тато поклав мені руку на плечі.

— Кепський розвиток подій, еге, друже?

— Козли вони, — озвався я. Мої батьки завжди радіють, коли я лаюся в їхній присутності. По обличчях бачу. Адже це означає, що я їм довіряю, що я можу бути з ними самим собою. Але зараз вони все одно здавалися якимись сумними.

— Батьки Марго — нарциси, і коли вона ото щось таке утне, це їх страшенно вражає,— пояснив мені тато.

— І це заважає їм бути добрими батьками й успішно виховувати дітей, — додала мама.

— Козли, — повторив я.

— Як по правді,— відказав тато, — ти, найпевніше, маєш рацію. Марго, мабуть, потрібна увага. Я від неї теж не відмовився б, якби мені трапилися такі батьки.

— Коли Марго повернеться, — сказала мама, — вона, певно, засмутиться. Адже вони її кидають! Відмовляються від неї, коли їй просто-таки необхідно, щоб її хтось любив!

— Може, нехай вона у нас поживе, коли повернеться, — запропонував я і, мовивши це, усвідомив, наскільки шикарна ця ідея. У мами теж засяяли очі, але потім вона щось таке прочитала на татовому обличчі, тож відказала звичайним стриманим голосом:

— Ну, ми точно будемо їй раді, хоча це і викличе певні труднощі — адже її батьки мешкають по сусідству. Та коли вона повернеться до школи, скажи їй, що ми її запрошуємо, а якщо вона не захоче жити тут, у нас є й інші можливості, щоб їй допомогти, все можна обговорити.

Тут вийшов Бен — його чуприна кидала виклик усім висновкам фахівців щодо сили тяжіння.

— Пане і пані Джейкобсени, радий вас бачити, як завжди.

— Доброго ранку, Бене. Я навіть не знала, що ти у нас ночуєш.

— Та я й сам не знав… Щось сталося?

Я розповів йому про візит детектива і Шпігельманів, а також про те, що Марго тепер формально вважається дорослою, яка зникла безвісти. Коли я скінчив, Бен кивнув і відказав:

— Мабуть, варто обговорити цю справу за тарілочкою гаряченького «Воскресіння».

Я всміхнувся, і ми пішли в мою кімнату. Незабаром прийшов Радар, і мене вигнали з команди, тому що нам слід було виконати складну місію, а я хоч і був єдиним власником гри, особливого успіху в ній не досяг. Довелося спостерігати, як вони ходять заселеною опирями космічною станцією, і тут Бен сказав:

— Гоблін, Радаре. Гоблін.

— Бачу.

— Іди сюди, покидьку маленький, — Бен різко крутнув контролер. — Татко відпровадить тебе через річку Стікс на вітрильнику.

— Оце ти щойно грецьку міфологію втулив у свою дурну балаканину? — поцікавився я.

Радар засміявся, а Бен заходився барабанити по кнопках, волаючи:

— Жери, гобліне! Жери, як Зевс ізжер Метиду!

— Гадаю, до понеділка вона повернеться, — сказав я. — Школу ніхто не хоче пропускати, навіть Марго Рот Шпігельман. Може, до кінця навчального року вона поживе у нас.

Радар відказав плутано, як і годиться, коли граєш у «Воскресіння»:

— Я навіть не розумію, чого вона втекла, це ж просто… чорт-шоста-година-ні-старий-бластером-його… може, з цим своїм посварилася? Я думав, що у неї… де-крипта-вона-ліворуч… до таких речей імунітет.

— Ні,— сказав я, — річ не в цьому… ну, я так думаю. Принаймні не тільки в цьому. Марго просто ненавидить Орландо, вона його називає паперовим містом. Ну, тому що воно лицемірне й ледаче. Гадаю, вона від нього просто відпочити вирішила.

Я визирнув з вікна і зауважив, що хтось — напевно, детектив — опустив жалюзі в кімнаті Марго. Але дивився я не на жалюзі. А на чорно-білий плакат. На знімку був зображений трохи згорблений чоловік, що дивиться вперед. На губі висить цигарка. На плечі — гітара, а на ній виведено фарбою: «Цей інструмент убиває фашистів».

— У Марго у вікні щось є.

Музика гри замовкла, Радар з Беном опустилися навколішки поруч зі мною.

— Це щойно з’явилося? — запитав Радар.

— Я мільйон разів ці жалюзі бачив, — відказав я, — але плаката на них раніше не було.

— Дивно, — зронив Бен.

— Сьогодні вранці батьки Марго сказали, що вона іноді залишає підказки, куди пішла, — додав я. — Але вони завжди невиразні, все одно нічого не зрозумієш, поки вона не повернеться.

А Радар уже взявся до діла — почав шукати ту цитату у своїй «Омніпедії».

— Це фото Вуді Гатрі,— сказав він. — Співак у стилі фольк, роки життя 1912–1967. Співав про робітничий клас. «Ця земля — твоя земля». Трохи наче комуніст. Натхненник Боба Ділана.

Радар програв шматочок з пісні — високий рипучий голос співав про профспілки.

— Я напишу автору статті, запитаю, чи нема якогось явного зв’язку між цим Вуді Гатрі й Марго, — пообіцяв Радар.

— Я відмовляюся вірити, що їй подобається його творчість, — сказав я.

— Серйозно, — докинув Бен, — він співає, мов п’яне Жабеня Керміт з раком горла.

Радар відчинив вікно, вистромив голову й роззирнувся.

— К., гадаю, повідомлення залишено тобі. Хіба хтось іще з її знайомих зміг би його побачити?

Я похитав головою.

За мить Бен додав:

— Він на нас так дивиться, ніби вимагає уваги. І голову так схилив, бачите? Наче він не на сцені, а в дверях у тебе стоїть абощо.

— Здається, він запрошує нас увійти, — відказав я.

4

З вікна моєї спальні не видно було ні центрального входу, ні гаража — їх можна побачити тільки з вітальні, тому Бен грався собі далі, а ми з Радаром вийшли у вітальню і сіли коло телевізора, а самі пильно стежили за будинком Шпігельманів. Ми чекали, коли мама й тато Марго підуть. Чорний «форд» детектива Борена й досі стояв на під’їзній доріжці.

Поїхав він хвилин за п’ятнадцять, та минула година, а ні парадні, ні гаражні двері не відчинялися. Ми з Радаром дивилися якусь дурну комедію про марихуанщиків, і я майже перейнявся сюжетом, коли це Радар мовив: «Гараж». Я зістрибнув з дивана і підійшов до вікна, щоб розгледіти, хто в машині. Пан і пані Шпігельмани. Руті лишилася вдома.

— Бене! — крикнув я. Той миттю схопився на ноги, і, щойно Шпігельмани звернули з Джеферсон-вей на Джеферсон-роуд, ми вийшли надвір. Було тепло і вогко.

Ми пішли до будинку моріжком. Я подзвонив у двері й почув клацання кігтів Мирни Мустели, а потім