Степан Далавурак - Чарівне горнятко

руж ніхто не продавав. Вертався невдоволений додому.

Сидить на фірі, журиться, підійшла до нього якась бабка.

— Чому ти, ґаздо, такий сумний?

— Як не сумувати, коли найменша донечка просила, аби-м купив їй білу ружу, а таких квіток на ярмарку нема.

Бабка сказала:

— Злізай з фіри і ходи зі мною…

Повела його до брами й щезла. Брама в нього прийняла батіг і розчинилися нарозтвір. Він пройшов до другої. Та зняла із нього капелюх і теж розчинилася. За третьою брамою ґазда опинився перед чарівним квітником, якого ще не видів. Там цвіли білі ружі.

— Ади, яка краса! Ото втішиться моя донечка, — сказав собі ґазда. Нахилився й зірвав одну квітку. Але його схопило щось за руку й не пускає. Придивився добре, а то — якесь страховисько.

— Пусти руку, бо тебе шляг трафить!

— Не кричи, то не допоможе, — відповіло страховисько.

— Чого ти причепилося, як п'яний до плота?

— Будь розумний, — мовило страховисько. — Поклянись, що дівчина, для якої зірвав білу ружу, прийде завтра до мене, інакше я не відпущу: буду вічно тримати тебе, а твоя донька через три дні вмре. На тобі, чоловіче, два лиха!

Ґазда мусив погодитися.

— Клянуся, що прийде…

Страховисько відпустило руку. Ґазда поїхав додому, пороздавав дівчатам подарунки, а сам ходить ні живий ні мертвий. Як віддавати чудовиську найдорожчу донечку?

— Чого ви, тату, зажурилися? — питають доньки.

— Як мені не журитися, коли я поклявся, що найменша піде до страховиська, яке дало цю білу ружу.

— Я не боюся його, тату. Їдьмо завтра ж, — сказала найменша.

Вранці ґазда повіз свою донечку до страшної брами. Вона сама розчинилася нарозтвір. Дівчина пішла до другої брами, а батько лишився на вулиці.

Квітника вже не було, а лише сходи, що вели до прибраної кімнати. На середині був стіл з усякими стравами. Дівчина, хоча і зголодніла, не торкнулась ні до чого. Сіла собі на стільця й чекає.

Раптом поріг переступив бородатий дід із закрученим носом. Страшний, гидкий, аж тяжко дивитися. Став перед дівчиною й спитав:

— Ти можеш мене покохати? Дівчина відвернулася і відповіла:

— Ні, не можу.

Дід похнюпився і вийшов. А другого вечора пришкандибав знову. Ще страшніший.

— Ти можеш мене покохати?

— Ні,— відповіла дівчина.

Сльоза покотилася по довгій бороді. Він не сказав більше ні слова й покинув світлицю.

І третього вечора старий не спізнився. Став на порозі, як три нещастя, і почав просити:

— Покохай мене, вродлива дівчино…

Вона мовчала. Дід чекав. Сльоза за сльозою котилася по довгій бороді.

Дівчина повернулася до нього й вимовила тихо:

— Я можу тебе покохати…

В ту ж хвилину, як це сказала, дід став білим голубом.

Злетів і сів на її плече. Він умів розмовляти людською мовою. Розповідав про своє щастя і дякував, що дівчина його покохала. їй весело було з отим голубом.

Якось вона сказала йому:

— Хочу бачити своїх сестер і тата. Пусти мене, голубе, до них.

Голуб відповів:

— Я тебе пускаю, але маєш вернутися рівно в ту хвилину, коли сонце буде на одну п'ядь від заходу. Як не прийдеш, то мені буде велика біда. Я дам тобі квітку, — як вона зів'яне, то знай, що я вмер.

— Я прийду, голубе, — обіцяла дівчина.

Голуб ще сказав:

— Може статися й таке, що застанеш мене неживим. Не бійся і не плач. Проколи голкою свій мізинець і впусти цяточку крові на моє чоло, над праве око.

Дівчина погладила голуба, взяла квітку і пішла до тата.

Сестри втішились, що вона жива й весела, і дуже здивувалися, що її чоловік — голуб. Наймолодша набулася зі своїми рідними і почала збиратися в дорогу. А сестри не пускали, просили ще побути.

Чорні хмари покрили все небо і сховали сонце. Дівчина не знала, котра вже година й коли треба йти. Уже звечоріло, а вона була в дорозі. Квітка в руках зів'яла. Дерева шелестіли:

— Нащо обманула голуба? Він умер від туги за тобою.

Ластівки літали над головою й щебетали:

— Голуб умер від туги за тобою!

І потічок журно дзюрчав:

— Умер… умер…

Дівчина побігла до світлиці. Голуб не сідав їй на плече. Він лежав мертвий на вікні.

— Визирав мене, — сказала. — Чекав і не дочекався.

Дівчина взяла голку й проколола собі мізинець. Цяточка крові впала голубові на чоло, коло правого ока. В ту ж мить перед нею виріс із землі дуже файний парубок. Стояв перед нею, як молодий явір, веселий, як сонечко. Пригорнув її до грудей і каже:

— Ти перемогла чари злої чарівниці і врятувала мене від смерті. Будь мені за жінку.

Дівчина дала йому руку й сказала:

— Ходім до мого тата, най він нас благословить.

Пішли. Батько й сестри тішилися, як малі діти. Зробили таке весілля, що в селі зроду-віку подібного не бачили. І молоді потім собі жили, як двоє голуб'ят, у любові й злагоді. Ніякої гризоти не знали. Може, й тепер живуть, як не померли.

ЯК ПАН БІДУ КУПУВАВ[37]

Раз на світі жив багатий дідич. Коли вмирав, то дав своєму синові велике багатство: новий палац, стодоли повні збіжжя, стайні повні худоби, комори набиті скарбами, пивниці закладені бочками зі старими винами. Хоч купайся в розкошах!

На господарстві робота кипіла удень і вночі. Слуги увихалися, а окоман бігав від одного до другого, як скажений.

Молодий пан був гонорний: завжди ходив із задертим носом і ні на кого не дивився. Одного разу запросив до себе багато панів і почав хвалитися:

— Я найбагатший чоловік в цім краю — все, що хочу, то маю.

Гості пили за його здоров'я і кричали «віват!» Але вночі йому приснився чудернацький сон. Якась мара стала перед ним і мовила:

— Неправду ти, пане, говорив своїм гостям. Не все в тебе є. Біди ще не маєш. А в інших вона є. Біда дешева, бо всюди без дощу росте.

Дідич прокинувся й до ранку не заснув. Думав про ті слова. Що то за біда? Скільки живе на світі, ніде її не бачив. Через неї він не зможе нікому сказати, що є найбагатший дідич у краї.

Коли зійшло сонце, сказав фірману:

— Запрягай коні до брички. Поїду на ярмарок.

— Чого? — спитала жінка.

— Біду купувати. Її ми ще не маємо.

І дідич поїхав.

У полі здибав чоловіка, згорбленого, пірваного, з порожньою торбою на плечах.

— Ти хто такий?

— Я — Василь Дрантивий,

— Куди йдеш?

— У світ. Тікаю від біди. А ви хто такий? — поцікавився Дрантивий.

— Я найбагатший дідич цього краю.

— Куди