Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга

приходом татар был, бесспорно, по моему мнению, Георгий (так званий Юрій Довгорукий. — В.Б), сын Владимира (так званого Мономаха. — В.Б.); не получив Волынь и Галицию в удел, он не оставлял ни минуты покоя всем другим удельным князьям, своим современникам, он настраивал их друг против друга… Ему был выделен удел, или, вернее, его отправили (вигнали. — В.Б.) на речку Клязьму за (речкой) Москвой; он построил там несколько городов, которым он дал названия тех городов, в которых ему отказали на Волыни,.. он присвоил себе титул Великого князя, который, до него, давался только старшему в роду, тому, кто сидел в Киеве…» [168, с. 131].

Як бачимо, — це звичайний інтриган-самозванець. І якщо у 1132 (1137) роках йому не дісталося спадщини на теренах Русі (України), то, навіть за визначенням імператриці Катерини II, він не мав на те права.

Послухаємо ще раз Катерину II, за тим же французьким листом:

«Когда татары вернулись (1237 рік. — В.Б.), то не со стороны Дона [я думаю, что они (після 1222 року — битви на річці Калка. — В.Б.) были заняты завоеваниями в Сибири и вдоль Волги у Булгар], и там они попали в земли потомков Георгия (так званого Юрія Довгорукого. — В.Б.), которые не были объединены ни между собой, ни с другими ветвями рода (не мали нічого спільного з Києвом. — В.Б.). За месяц были взяты 15 городов на Оке и на Волге. Святой Александр Невский тогда только родился, ему было не более 5–6 лет (у 1237 році. — В.Б.)…» [168, с. 133].

А московити і їх українські холуї досі «співають пісень» про «могутнє Ростовсько-Суздальське князівство», «заснування Москви у 1147 році» та «Святого полководця Олександра Невського», який у Невській (1240) та Чудській (1242) доленосних битвах врятував Московію. Та біда в тому, що вигаданому спасителю Московії, за свідченням російської імператриці Катерини ІІ, у 1240 році було тільки 8–9 років, а в 1242 — 10–11 років. Неповноцінний герой!

Звичайно, професор А.Ф. Бичков, видаючи праці Катерини II, «сохранившиеся на 1785 год в черновом подлиннике», не збирався цього листа подавати в книзі. Про те свідчить сам текст видання. У ній кожне вжите Катериною II іноземне слово має своє пояснення. Книга видана російською мовою. Та раптом втрутилися французи. Вони, дізнавшись про видання книги праць Катерини II, знайшли в архівах особистий лист імператриці до своїх просвітителів (Дідро та інші). Лист доставили міністру освіти імперії князю Олександру Голіцину, який завірив його такими словами: «Прочитавши эту рукопись, я удостоверяю, что она принадлежит руке ея Величества Императрицы Екатерины II. Министр церковных дел и народного просвещения Российской империи князь Александр Голицын».

Французи тієї ж миті завірили підпис князя О. Голіцина: «Я удостоверяю точность и подлинность подписи князя Голицына. Граф де ля Ферроне».

Професору А.Ф. Бичкову довелося наданий французами матеріал увести до особистих праць Катерини II. Надрукував він ту статтю французькою мовою на сторінках 114–136 книги. І немає жодного слова пояснення до тексту російською мовою.

Отакий черговий московський «прокол».

Хоча ні російські, ні українські історики цим матеріалом не цікавилися!.. Вони навіть не поцікавилися чудовою працею угорського професора Ласло Бендефі 1936 року про подорож угорського монаха Юліана на свою батьківщину — Башкирію у 1235–1238 роках. Монах двічі прямував до Башкирії і тричі бував у Києві та Галичі саме в ті роки, коли хан Батий прибирав Рязанські та Ростовсько-Суздальські землі до своїх рук. Цікаве, незаангажоване свідчення, яке чомусь досі не цікавить московитів! Може, тому, що за цим незалежним і достовірним свідченням — завоювання Ростовсько-Суздальської землі (майбутньої Московії) відбулося зовсім інакше, ніж про те говорять фальшиві літописи Катерини II.

Та повернімося до справжнього спадкоємця величі — Великого Галицько-Волинського князівства та його засновника князя Романа Мстиславовича.

Ось як оспівані діяння Галицько-Волинського князя Романа Мстиславовича у «Слові о полку Ігоревім»:

«Високо плаваєш ти,

Романе. В подвигах ратних,

Як той сокіл, на вітрі ширяючи,

Птицю долаючи одвагою.

Маєте ви залізні нагрудники

Під шоломами латинськими.

Та й не одна країна гунська,

Литва ще й Ятвяги,

Деремела й Половці

Списи свої покидали,

А голови приклонили

Під тими мечами булатними» [212, с. 393].

«Як вважають фахівці, згадка автора «Слова про «залізні нагрудники» та «шоломи латинські» свідчать про те, що князь Роман стояв на чолі однієї з кращих — якщо не кращої — у Східній Європі кінних дружин. Лише таке спорядження за останнім словом тогочасного військового обладунку, на взірець західноєвропейських лицарів, і вишколена кіннота були здатні постійно здобувати перемоги у майже безперервних війнах з половецькими ордами, що мали багаторазову кількісну перевагу. Дружина Романа долала ворогів не числом, а вмінням…

З часом Роман перетворив свою дружину на важко озброєну лицарську кінноту.

Вагомим внеском полководця у розвиток військової справи була заміна кольчуги на панцир.

Це було викликано тим, що Романові доводилося воювати здебільшого з половцями, а панцир був добрим захистом від половецьких стріл… Літописець захоплено писав, що «щити їх були, мов зоря, шоломи, мов сонце, що сходить» [166, с. 29].

Звичайно, найважливішою заслугою князя Романа Мстиславовича було об’єднання удільних Галицького та Волинського князівств.

Про відвагу князя свідчить давня літописна пісня: «Ідучи слідом діда свого,.. кинувся на поганих, як лев, сердитий був, як рись, нищив їх (ворогів. — В.Б.), як крокодил, переходив їх (половців. — В.Б.) землю, як орел, бо був хоробрий, як Рур» [166, с. 30].

Він ніколи не плазував ні перед Сходом, ні перед Заходом. І на пропозиції знаменитого Папи Інокентія III про спільне захоплення земель відповів: «Поки маю меч, не буду купувати володінь іншою ціною, тільки кров’ю, як батьки і діди наші розмножили руську (українську. — В.Б.) землю» [166, с. 20].

Зазначимо, хоча сучасний, один з найкращих знавців «Слова о полку Ігоревім», професор Борис Іванович Яценко дещо по-іншому перекладав «Слово», та шану князю Роману Мстиславовичу віддав і він. Послухаємо: «Автор («Слова». — В.Б.) називає етапи бойового шляху Романа Мстиславовича. У 1169 р. він розбив під Новгородом війська Андрія Боголюбського — «Хинову». Ця перемога мала виключно велике значення для утвердження суверенітету Новгорода як феодальної республіки. (Звернімо увагу, розгром війська Юрія Боголюбського під Новгородом відбувся в кінці лютого 1169 року. — В.Б.) У 1182 р. уже на Волині (князь. — В.Б.) приєднав до своїх володінь Підляшшя… Під час феодальної війни 1195–1196 років союз Романа з Олеговичами і половецькими князями був могутньою силою, що врятувала Русь (Україну. — В.Б.) від поглинання чужинцями — Хиновою… Розгромивши… (ворогів. — В.Б.), Роман відкинув їх від Руської (Української. — В.Б.) землі (1196 р.). Як довів М.Ф. Котляр, у 1197 чи