Джордж Орвелл - 1984

жертв цілковитої інтелектуальної капітуляції. Якби знайшовся хтось живий, хто міг би правдиво розповісти про життя на початку сторіччя, то ним міг бути лише прол. Вінстон несподівано пригадав уривок з підручника з історії, який він переписав до свого щоденника, і його охопило божевільне бажання. Він піде до пабу, познайомиться із тим старим і розпитає його. Він скаже: «Розкажіть мені, як вам жилося, коли ви ще були малим? Яким тоді було життя? Кращим чи гіршим, ніж сьогодні?»

Квапливо, поки його не здолав страх, він скотився сходами й перетнув вузьку вулицю. Звичайно, це було чистісіньким божевіллям. Загалом, не існувало правила, яке забороняло б розмовляти з пролами і відвідувати їхні паби, але такий вчинок був надто незвичайним, аби залишатися поза увагою. Якби з’явилися патрулі, він міг би вигадати, що йому стало зле, але навряд чи йому б повірили. Він штовхнув двері, і йому вдарив у ніс бридкий сморід прокислого пива. Коли він увійшов, гомін голосів став удвоє тихішим. Він відчував, як у нього за спиною всі погляди схрестилися на його синьому комбінезоні. Гра у дротики на протилежному кінці зали припинилася щонайменше на півхвилини[15]. Старий, з яким він хотів поговорити, стояв біля бару, сперечаючись із барменом, високим і кремезним молодиком з гачкуватим носом і довжелезними руками. Інші завсідники стовбичили навколо з кухлями в руках і спостерігали сцену.

— Я ж тебе нормально попросив, нє? — промовив старий, агресивно випнувши груди. — А ти мені тут розказуєш, шо у твоїй клятій забігаловці нема пінтового кухля.

— А що це, в біса, таке — пінта? — запитав бармен, нахилившись уперед і вчепившись пальцями в шинквас.

— Ви тільки послухайте його! Назива себе барменом, а сам не зна, шо таке пінта! Пінта — це півкварти, а в галоні чотири кварти. Мені шо, ше й азбуку тобі розказувать, чи шо?

— Ніколи про таке не чув, — відрубав бармен. — Літра й півлітри — ось що я продаю. Кухлі на полиці перед тобою.

— Я хочу пінту, — вперся старий. — Ти не заставиш мене купувать літру. Коли я був молодий не було ніяких паскудних літрів.

— Коли ти був молодий, ми всі жили на деревах, — сказав бармен, подивившись на інших відвідувачів бару.

Пролунав сміх, і викликане появою Вінстона збентеження, здається, зникло. Заросле сивою щетиною обличчя старого почервоніло. Він обернувся, щось бурмочучи, і наштовхнувся на Вінстона. Вінстон обережно взяв його за руку.

— Дозволите купити вам пива? — запитав він.

— Ви благородний чоловік, — сказав старий, знову розпрямивши плечі. Він вдав, ніби не помічає синього однострою Вінстона. — Одну пінту, — агресивно заявив він, звертаючись до бармена. — Пінту пива.

Бармен налив дві півлітри темного пива у товсті кухлі, які він сполоснув у відрі під прилавком. Пиво було єдиною випивкою, яку можна було замовити у пролівському пабі. Їм не дозволялося пити джин, хоча насправді вони могли легко його роздобути. Гра в дротики продовжилася повним ходом, і чоловіки біля бару почали говорити про лотерейні квитки. Про Вінстона на деякий час забули. Біля вікна стояв сосновий стіл, де вони зі старим могли поговорити, не боячись, що їх підслухають. Це було вкрай небезпечно, але принаймні у кімнаті не було телеекрана — щойно увійшовши до бару, Вінстон відразу переконався у цьому.

— Мог би й пінту націдити, — пробурчав старий, всівшись перед своїм кухлем. — Півлітри мало, нею не нап’єшся. А літра багато. Мій мочовик стільки не видержує. Я вже не говорю про кошельок.

— Мабуть, відколи ви були молодим, на ваших очах багато що змінилося, — обережно почав Вінстон.

Погляд блакитних очей старого ковзнув від дошки для дротиків до шинквасу, а від шинквасу до дверей чоловічого нужника, так ніби його запитали про зміни, що відбулися у цьому пабі.

— Пиво було луччє, — сказав він нарешті. — І дешевше! Коли я був молодим, некрепке пиво — ми називали його «хлестак» — стоїло чотири пенси за пінту. Ясно, шо це було до войни.

— До якої? — запитав Вінстон.

— Война ніколи не кончалася, — невиразно відповів старий. Він узяв свій кухоль і знову розправив плечі: — Твоє здоров’я!

Гостре адамове яблуко швидко ковзнуло його худим горлом, і пиво зникло. Вінстон пішов до бару і повернувся ще з двома півлітрами. Старий, здавалося, забув про своє упередження проти повної літри.

— Ви набагато старший за мене, — продовжив Вінстон. — Ви, мабуть, були вже дорослим ще до того, як я народився. Ви повинні пам’ятати, як жилося раніше, до Революції. Люди мого віку нічого не знають про ті часи. Ми можемо тільки прочитати про них у книжках, але може бути, що там не завжди все правильно описується. Цікаво було б знати, що ви про це думаєте. Книжки з історії розповідають, що життя до Революції цілком відрізнялося від теперішнього. Тоді було жахливе гноблення, несправедливість, убогість — ми такого навіть уявити собі не можемо. Тут, у Лондоні, безліч людей все своє життя ніколи не мали вдосталь їжі. Половина навіть не мали у що взутися. Вони працювали по дванадцять годин на день, вже у дев’ять років мусили кидати школу, спали по десятеро людей у кімнаті. І водночас невелика купка людей, лише кілька тисяч — їх називали капіталістами — були багатими й могутніми. Вони володіли всім, чим можна володіти. Вони жили в розкішних палацах із тридцятьма слугами, їздили в автомобілях або в екіпажах, запряжених четвіркою коней, пили шампанське, носили капелюхи-циліндри...

Обличчя старого несподівано прояснилося.

— Циліндри! — сказав він. — Странно, що ви про них згадали. Я вчора й сам про них згадував, даже і не знаю чого. Подумав, шо вже дуже давно не бачив циліндров. Народ про них зовсім забув. Останній раз я вдівав його на похоронах невістки. А це було — точно не скажу — десь год піісят назад. Ясно, шо їх тоді брали напрокат, ви ж понімаєте.

— Чесно кажучи, річ не в циліндрах, — терпляче пояснив Вінстон. — Річ у тому, що ці капіталісти — вони й кілька адвокатів, священиків та інших, що їм служили — були володарями світу. Все існувало для їхньої вигоди. Ви — звичайні люди, робітники — були їхніми рабами. Вони могли з вами робити все що хотіли. Могли повантажити вас на кораблі й вивезти до Канади, як худобу.