Джордж Орвелл - 1984

— Ага, — сказала друга велетенська жінка. — Так і єсть. Воно всігда так.

їхні верескливі голоси несподівано урвалися. Коли він їх проминав, жінки мовчки окинули його недоброзичливими поглядами. Але, по суті, то не була ворожість. А така собі ніби осторога, миттєве напруження, коли поруч проходить невідомий звір. На цих вулицях нечасто з’являлися люди у синіх комбінезонах Партії. Насправді ж було необачно з’являтися у таких місцях без нагальної потреби. Та й патруль міг перепинити.

«Товаришу, можна поглянути на ваші документи? Що ви тут робите? О котрій пішли з роботи? Ви завжди ходите додому цією дорогою?» — і так далі, і таке інше. Ніхто не забороняв повертатися з роботи додому якоюсь незвичною дорогою. Але якби про це дізналася Поліція Думок, цього було б досить, аби привернути її увагу.

Несподівано вся вулиця сколихнулася. Зусібіч почулися застережливі крики. Люди розбіглися, як налякані кролики. Попереду Вінстона з дверей вискочила молода жінка, схопила дитину, яка гралася в калюжі, й заскочила назад — усе це відбулося за якусь мить. У цей час із бічного провулка вигулькнув чоловік у схожому на баян чорному костюмі, він підскочив до Вінстона, збуджено показуючи на небо.

— Пароплав! — схвильовано крикнув він. — Обережно, начальник! Зара’ як дасть по загривку! Падай вниз!

«Пароплавом» проли чомусь називали ракети. Вінстон швидко впав, притиснувшись обличчям до землі. Застерігаючи від такого, проли майже завжди мали рацію. Здавалося, у них був інстинкт, який остерігав їх за кілька секунд до падіння ракети, хоча ті й летіли швидше звуку. Вінстон закрив голову руками. Пролунав гуркіт, від якого, здавалося, здибився хідник, йому на спину посипався град якогось сміття. Коли він підвівся, то побачив, що весь обсипаний скалками скла з найближчого вікна.

Він пішов далі. Ракета зруйнувала кілька будинків за двісті метрів угору по вулиці. У небі повис чорний плюмаж диму, а під ним утворилася хмара пилюки, в якій навколо руїн уже почав збиратися натовп. На хіднику перед собою він побачив купу тиньку. А на ній — якийсь яскраво-червоний цурпалок. Коли підійшов ближче, то розгледів, що то шматок перебитої біля зап’ястка людської руки[14]. Окрім кривавої плями на зап’ястку, долоня була білою, мов виліплена із гіпсу.

Він зіштовхнув її у канаву носаком черевика, а потім, щоб обминути натовп, звернув праворуч у бічний провулок. Через три-чотири хвилини він опинився поза зоною падіння ракети, і тут, ніби нічого й не сталося, тривала вулична мурашина метушня. Було близько двадцятої години, й забігайлівки для пролів (вони називали їх «пабами») були по зав’язку напхані. Крізь двостулкові двері, що безперервно хряпали, сочився запах сечі, затхлості і кислого пива. У закутку, утвореному двома щільно прилеглими будинками, троє чоловіків стояли дуже близько один до одного, середній тримав у руках розгорнуту газету, двоє інших зазирали йому через плече. Навіть не підходячи до них близько і не бачачи виразу їхніх облич, Вінстон зауважив напруженість у їхніх постатях. Схоже, вони читали якісь дуже серйозні новини. Він уже був за кілька кроків від них, коли несподівано двоє з них почали сперечатися. На мить йому здалося, що зараз вони поб’ються.

— Чуєш, дурбелик, шо я тобі кажу? Я тобі кажу, шо ні один номер, шо кончається на сєм, не вигравав уже чотирнадцять місяців!

— Нє, вигравав!

— Нє, не вигравав! Я дома зібрав всі газети за два года і виписав усі номера. Записано, як в аптеці на вєсах. Кажу тобі, ні один номер, шо кончається на сєм...

— Неправда, номер на сєм вигравав! Я щас назову тобі той кончений номер! Він кончається на чотириста сєм. Його напєчатали у лютому — у другу неділю лютого.

— Шукай свою бабку у лютому! Я записав їх усі чорним по бєлому. Кажу тобі, ні один номер...

— Та заглохніть уже! — сказав третій чоловік.

Вони розмовляли про лотерею. Відійшовши від них на тридцять метрів, Вінстон озирнувся. Вони й досі зі збудженими обличчями азартно сперечалися. Лотерея з її щотижневою виплатою величезних виграшів була єдиною громадською подією, якій проли приділяли серйозну увагу. Схоже, для мільйонів пролів лотерея була головною, якщо не єдиною, причиною продовжувати жити. Це було їхньою радістю, їхнім безумством, їхнім болезаспокійливим, їхнім інтелектуальним стимулятором. Там, де йшлося про лотерею, навіть люди, які майже не вміли читати й писати, здавалося, могли здійснювати складні, заплутані розрахунки і приголомшливі звершення нам’яті. Існував цілий прошарок людей, які жили з того, що продавали системи, прогнози і щасливі амулети. Вінстон не мав жодного стосунку до організації лотереї, якою займалося Міністерство Достатку, але він знав (насправді кожен член Партії про це знав), що виграші були великою мірою надуманими. Виплачувалися лише невеличкі суми, а тих, хто мав великі виграші, насправді не існувало. Завдяки відсутності нормального зв’язку між різними частинами Океанії це було неважко реалізувати.

Але якщо і є надія, то вона у пролах. Потрібно триматися цієї думки. Висловлена, вона здається розумною, але коли дивишся на зустрічних людей, то все це виглядає занадто ідеалістично. Він звернув на вулицю, яка збігала вниз. Йому здалося, ніби він уже бував тут раніше і що десь неподалік має бути головний проспект. Звідкись попереду до нього долинув гамір крикливих голосів. Вулиця круто повертала й закінчувалася сходами, що вели вниз у провулок, де на кількох ятках продавали прив’ялі овочі. І тут Вінстон згадав, де він. Провулок виводив на головний проспект, і за наступним поворотом, хвилин за п’ять ходу, була антикварна крамниця, де він купив записник, який тепер став його щоденником. А в невеличкій крамниці канцелярських товарів, що була неподалік, він купив ручку й чорнильницю з чорнилом.

На початку сходів він на мить зупинився. На протилежному боці провулка стояв невеличкий брудний паб із запилюженими і від того наче непрозорими вікнами. Згорблений, але жвавий старий з білими вусами, що стриміли вперед, наче вуса креветки, штовхнув двостулкові двері й увійшов до пабу. Поки Вінстон стояв і дивився на нього, йому промайнуло в голові, що старий, якому зараз щонайменше вісімдесят, під час Революції мав би бути десь середнього віку. Він і ще небагато йому подібних були тими останніми сполучними ланками, які пов’язували теперішнє зі зниклим світом капіталізму. У самій Партії залишилося обмаль людей, чиї погляди формувалися ще до Революції. Старше покоління майже все загинуло у великих чистках п’ятдесятих і шістдесятих років, а ті, хто вижив, від жаху давно перетворилися на