Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

Енн і Сьюзен глибоко зітхнули.

— Сьюзен, я, мабуть, ляжу спати. Надіюся, завтра не буде дощу — мене тривожить ота темна хмара над гаванню.

— Буде сонячно, пані Блайт, дорогенька, — запевнила Сьюзен. — Так сказано в календарі.

У Сьюзен був календар із прогнозами погоди на рік, які збувалися достатньо часто, щоб забезпечити йому надійну репутацію.

— Не замикайте бічних дверей, Сьюзен — лікар пізно повернеться з міста. Він зголосився купити троянди — п’ятдесят п’ять золотавих троянд, бо тітонька Мері-Марія сказала була, що любить лише ці квіти.

Півгодини потому Сьюзен, читаючи на ніч розділ із Біблії, натрапила на вірш: «Здержуй ногу свою від дому свого товариша, щоб тобою він не переситивсь і не зненавидів тебе»[8].

«Навіть у ті часи», — подумала Сьюзен, заклавши сторінку гілочкою полину.

Енн і Сьюзен прокинулися рано, щоб завершити останні приготування, перш ніж тітонька Мері-Марія спуститься на сніданок. Енн завжди любила вставати рано — у ті таємничі передсвітанкові півгодини, коли світ належить феям і стародавнім богам. Любила вона й дивитися на бліде рожево-золоте вранішнє небо за церковним шпилем, на півпрозоре сяєво перших променів над дюнами, на перші бузкові спіралі диму, що зміїлися із гленських коминів.

— День, як на замовлення, пані Блайт, дорогенька, — самовдоволено мовила Сьюзен, усипаючи кокосовою стружкою глазур на фруктовому торті. — Зроблю-но я ще ці вершкові кульки за новим рецептом; а Картерові Флеггу телефонуватиму щопівгодини, щоб він не забув про морозиво. А тоді мушу ретельно вимити парадний ґанок.

— Чи є в цьому потреба, Сьюзен?

— Пані Блайт, дорогенька, ви запросили пані Еліот, адже так? Вона побачить наш ґанок лише бездоганно чистим. А вас я попрошу прикрасити їдальню. Я не маю до цього хисту — гарно розставляти квіти.

— Чотири торти! Ого! — сказав Джем.

— Коли в нас свято, — бундючно мовила Сьюзен, — то це вже свято.

Гості прийшли вчасно й у передпокої їх зустріли тітонька Мері-Марія в гранатовій тафтяній сукні та Енн у кремовій серпанковій. Спершу Енн хотіла була вбрати білу муслінову сукню, але передумала.

— Дуже слушно, Енні, — прокоментувала тітонька Мері-Марія. — Я завжди кажу, що білі сукні — то лише для молодих.

Усе минало за планом. Стіл був розкішний — найкращий посуд Енн та екзотична краса білих і бузкових ірисів. Вершкові кульки Сьюзен справили щиру сенсацію — нічого подібного в Глені досі не куштували, — її молочний суп виявився останнім словом кулінарної науки, салат був приготований з інглсайдських курей — «тих, які справді кури», — а геть зацькований Картер Флегг привіз морозиво з точністю до хвилини. Аж ось увійшла Сьюзен, несучи перед собою торт із п’ятдесятьма п’ятьма запаленими свічками так, наче то була голова Хрестителя на полумиску, і поставила його на стіл перед Мері-Марією Блайт.

А тим часом Енн, із вигляду весела безтурботна господиня, добряче непокоїлася. Прийняття тривало гладенько, та її дедалі сильніше посідала певність, що весь задум іде прахом. По прибутті гостей вона була надто заклопотана, щоб помітити, як тітонька Мері-Марія перемінилася на виду, коли пані Еліот сердечно привітала її з днем народження й побажала міцного здоров’я та довгих літ. Тож лише коли всі посідали за стіл, Енн завважила, що панна Блайт нітрохи не задоволена. Вона пополотніла — невже від гніву? Ні, це неможливо! — і за весь час сніданку не проказала ні слова, окрім хіба коротких, силуваних відповідей на запитання, звернені до неї. Вона з’їла дві ложки супу й три жмутки салату; що ж до морозива — вдавала, буцім його немає на столі.

Коли Сьюзен принесла торт із запаленими свічками, тітонька Мері-Марія судомно ковтнула, марно намагаючись притлумити ридання, і за столом пролунало щось схоже на здушений кашель.

— Тітонько, ви нездорові? — стривожено мовила Енн.

Панна Блайт холодно зиркнула на неї.

— Я цілком здорова, Енні. Дивовижно здорова, як на таку літню жінку.

У цю вельми сприятливу мить увійшли двійнята з п’ятдесятьма п’ятьма золотими трояндами в кошику, який серед раптової мовчанки вручили тітоньці Мері-Марії, ледь чутно бурмочучи привітальні слова й побажання. Між гостей пролунав схвальний шепіт; утім, Мері-Марія Блайт сиділа мовчки.

— Ді… дівчата задмухнуть свічки замість вас, тітонько, — розгублено пролебеділа Енн, — а потім… ви ж розріжете торт?

— Я ще не зовсім немічна, Енні… тож можу й сама задмухнути свічки… поки що.

Тітонька Мері-Марія взялася задмухувати свічки, одну по одній — неквапно й демонстративно. Так само неквапно й демонстративно вона розрізала торт і відклала ніж.

— А тепер — із твого дозволу, Енні, я піднімуся до себе. Такій літній жінці як я слід відпочити після стількох потрясінь.

Із шурхотом майнула спідниця тітоньки Мері-Марії. Із гуркотом упав трояндовий кошик, який тітонька Мері-Марія єдиним рухом скинула на підлогу. Із цокотом продзвеніли на сходах підбори тітоньки Мері-Марії. Із грюкотом зачинилися двері спальні тітоньки Мері-Марії.

Ошелешені гості їли свої шматки торта з усім апетитом, який спромоглися прикликати, у напруженій тиші, яку порушувала вряди-годи тільки розповідь пані Мартін про лікаря в Новій Шотландії, що отруїв кількох своїх пацієнтів, зробивши їм ін’єкцію дифтерійної палички. Решта, відчуваючи, що ця історія не демонструє вишуканого смаку, не підтримали її шляхетної спроби порятувати застільну бесіду, і всі пішли одразу, як це дозволили приписи доброго тону.

Спантеличена Енн кинулася до кімнати тітоньки Мері-Марії.

— Тітонько, та що сталося?

— Хіба конче треба було, Енні, всім оголошувати мій вік? І кликати Аделлу Кері… вона вмирала, так хотіла знати, скільки мені років!

— Тітонько, ми… ми лише хотіли…

— Не знаю, чого ви хотіли, Енні… але добре знаю одне — в усьому цьому є якась прихована мета. Я читаю твої думки, люба Енні… але розпитувати не буду… я лишу це на твоїм сумлінні.

— Тітонько, я мала намір лише потішити вас і влаштувати вам свято. Пробачте, я…

Тітонька Мері-Марія піднесла хустинку до очей і відважно всміхнулася.

— Авжеж, я пробачаю тобі, Енні. Але ти повинна розуміти, що після такої кривди — зумисної кривди — я не можу лишатися в цьому домі.

— Тітонько, невже ви не вірите, що…

Тітонька Мері-Марія підняла довгу, худу, вузлувату руку.

— Не говорімо про це, Енні. Я хочу спокою… тільки спокою. «Духа прибитого хто піднесе?»[9]

Надвечір Енн поїхала з Гілбертом на концерт, проте не можна сказати, що їй удалося насолодитися музикою. Гілберт, за висловом панни Корнелії, поставився до ранкового інциденту, «як найтиповіший чоловік».

— Так, вона завжди дратувалася натяками на свій вік. Батько був частенько кпив із неї. Я мав