Вікторія Амеліна - Дім для Дома

— Чудове українське місто... Ось ви вчите дітей, як почалася Друга світова в Україні. А ви знаєте, що відбувалося в 41-му зовсім поруч із вашою школою? Ось там, — чиновниця махнула рукою.

— Де... де управління міліції?

— І там, так. І в Бригідках. Ви знаєте?

Мама Оля мовчала. Вона розгубилася.

Хоч будь-який львівський пес міг би відповісти на це просте запитання.

Ні, ми не знали ні років, ні імен жертв, ні партійної та національної приналежності вбивць, ми вже не чуємо мов, якими одні кричали, а інші віддавали накази. Але ми знаємо, що там відбувалося.

Мама Оля не знала. Діти не виходили з класу. Діти взагалі-то любили молоду вчительку історії з кучерявим волоссям і маленькою донькою.

А жінка з управління освіти зрештою не сказала нічого такого, просто констатувала: не знаєте ви історії, а вчите.

Нічого такого. Хто її взагалі знає, історію цю? Хто скаже про долю всіх будівель, де тепер управління міліції, школи, чи просто люди живуть?

Але тепер Мама Оля впевнена, що з неї поганий учитель історії. Ні, вона читала ще в радянських журналах про всі жахливі факти, репресії, «перегиби на місцях»... Читала і забувала. Оля не з тих, хто ловив хвилі іноземних радіостанцій, хто шукав чогось закордонного, окрім зручних туфельок або джинсів... І річ не в тім, які книжки вона тепер прочитає — картина світу в її голові просто не зможе отак взяти й перевернутися.

Молодий директор умовляв Маму Олю залишитися. Казав: «Ви ж атестувалися! Все ж нормально! Перевірка ж не встановила нічого такого. А ви стараєтеся. Ось мову так добре вивчили. Та що ви думаєте, інші вчителі історії кращі за вас? І у вас же донька...»

Завуч сказала: «А я вас попереджала».

— Ні, річ не в тім, — пояснювала вже нам, на кухні, заплакана Мама Оля. — Мені ж заробляти треба. По-справжньому. Я влаштуюсь кудись, щоб платили. А історії я справді не знаю. Я зовсім заплуталася. То тільки одну історію вивчила, тепер — інша. Краще б я на математику пішла, у мене ж були здібності... Я заплуталася. Ну справді.

Можливо, Мама Оля карала сама себе — не так за незнання історії, як за своє «гріхопадіння». Ну, яка вона вчителька після всього?римечания

Полковник сварився, кричав так, що, мабуть, гідно помстився любительці симфоній Бетховена поверхом вище:

— Куди ти, дурна, без роботи? Як без роботи можна? Одна вже он... — він несміливо махав рукою до цариці Тамари. — Як без роботи?

І справді — як? За місяць Мама Оля влаштувалася продавцем у маленький кіоск недалеко від дому. 

Атлантида

 Львів — насмішка з легенд про затонулі міста. Про Атлантиду та Кітеж російський. Замість потонути самому — Львів причавив своїм тілом єдину слабку ріку. Той, хто живе біля моря, дихає сіллю, дивиться в далину й відчуває себе, мабуть, підвладним стихії. А тут можна чути, вдихати ріку під асфальтом. І що, почуватися переможцем? Не знаю, запах такий собі. бабусині сукні Маруся не озвучує більше — надто дратівливо Ба реагує на такі припущення про її вік. А може, в скрині старі книжки? Незнані досі історії, які хтось так і не наважився розповісти. Я не знаю. Скриня, мов чорна діра, не пахне нічим, крім своїх залізних боків. Тому вона мене і притягує.

А Маруся ось любить бавитись в дивну гру. Сідає на скриню, підібгавши під себе ноги, та вимагає:

— Розкладіть мені Атлантиду, будь ласочка!

Дорослі слухаються. Довкола Марусі ростуть острови чарівного архіпелагу: ті самі ненависні баночки з краденими парфумами, кудлаті ляльки, гумові тваринки, м’які ведмеді, кулькові ручки, холодні нефритові намиста, срібна ложечка, потемніла від розмішування цукру у чаї, і витягнуті з серванту, як з моря на сушу, порцелянові риби з роззявленими ротами, і балерина з одною ногою, і горнятка для кави, з яких ніхто ніколи не наважується випити кави, і попільничка — в родині ніхто не курить, і брошка — срібна квітка з гранатом у серцевині. Цю брошку полковник подарував дружині, коли вона народила Олю.

Весь цей священний скарб зазвичай зачинений у серванті. Велика Ба ніколи й нікому не дозволяла його зачіпати дарма. Бо ж ніколи в житті вони більше не зможуть купити щось схоже. Але тут — бери все, що хочеш, Марусю, знаходь раз за разом свою Атлантиду маленьких речей. Марусі все можна.

І Маша не розуміє — як так? І гри цієї не розуміє теж. Ревнує до молодшої сестри.

І поки Маруся відкриває острів за островом, швидше за Колумба й Васко да Гаму, Маша ховається в кухні з альбомом і олівцями, малює, наводить чорним фломастером розвідні мости.

— Раз, два, три, чотири, пять, вышел зайчик погулять, — рахує Оля. — Вдруг охотник выбегает, прямо в зайчика стреля...

— Рибка! — вгадує Маруся, рятуючи зайчика. — А це мамина червона ручка, оцінки ставити.

— Червона, — зітхає Оля.

Маруся не звикла, що мати більше не викладає в школі історію.

Мала, звісно, впізнає будь-яку річ з єдиного дотику, ще до того, як мисливець піднімає рушницю. Це просто така гра — у диво. В те, що Маруся — володарка важливого дару впізнавання речей.

Гра закінчується, й дівчинка нудиться знову. Знову заводить розмову про скриню — раптом всередині взагалі — королівська корона, спадок засновника міста. Версію про

Потім Маруся припускає раптом щось зовсім страшне, страшніше за версію про провалля до інших галактик.

— А що, як там хтось мертвий всередині?

— О Боже, що ти говориш, Марусю! Дитині не можна говорити про смерть!

Дивна думка. Звідки вона в людей? Можливо, це в гарнізонних містечках від дітей завжди щось приховували? Випадково загиблих на стрільбах солдат, бойові завдання, а може, чорні квадрати таборів, добре видимі з північного неба. Але Маруся не розуміє обмежень, не бачить:

— Коли Атлантида потонула, люди ж померли. Але з’явились нові та знайшли скарби. Й хіба господар скрині не повернувся б за нею, якби був живий?

Мама Оля пояснює, звісно: повернутися не завжди можливо. Іноді все, що ти можеш, — залишити своє для інших людей.

— Але людям, які потонули разом з Атлантидою, не шкода було б, якби ми її знайшли?

— Ні, я... Я впевнена, що не шкода. Атланти ж були добрими.

— А ми?

— Що ми?

— Ми добрі?

Це складно —