Вікторія Амеліна - Дім для Дома

— Нью-Йорк!

Марусин батько їхав якраз до Нью-Йорка.

— Це аж в Америці? — перепитала Маруся і — захворіла.

Я думаю, через новину про батька, Тамара вважає, це через протяг:

— Нема чого у вікні сидіти! Все одно ж не бачиш нічого.

А лікар прийшов і сказав, що тепер епідемія, хоч і весна. Та Оля знала: все через той хабар.

Мала тиждень температурила, не могла підвестися з ліжка, марила, переповідала щось із Олиних підручників: про Колумба, про кораблі — загиблі «Санта Марію» та «Пінту», й «Нінью», який уцілів. На тих кораблях плив до Америки батько. Уламки «Санта Марії» та «Пінти» приєднувалися в маленькому серці до капітана Крюка.

Врешті швидка повезла дівчинку до лікарні. Оля поїхала, звісно, з донькою. Ми ж залишилися й боялися.

А в лікарні Марусю забрали кудись, за непрозорі, фарбовані в біле двері. Маму Олю залишили в коридорі:

— Стороннім не можна!

— Я не сто...

— Нікому не можна! Це реанімація, жіночко! Тут нема на що дивитися, це не цирк!

Взагалі-то так завжди було та є в радянських реанімаціях — навіть, коли вони формально вже не радянські. Але Мама Оля чомусь забула про те, що все — так. Вона взагалі все забула.

Ніхто за всю ніч так і не вийшов у коридор. Окрім санітарки.

Санітарка сказала, що нічого не знає, але якби хтось помер, то знала б.

— Моліться, моліться, пані, — й пішла. А тоді раптом озирнулася, вже коло виходу. — Вмієте?

І тоді Мама Оля заплакала вголос.

— Нічого. Головне, пані, каятися. Каятися в гріхах. Бо хвороби — це від батьківських гріхів.

Так і просиділа Мама Оля всю ніч в коридорі. Окрім неї, там була лише Діва Марія. Висіла на стіні. За словами Олі, просто на диво красива. Така Madonna della Likarnya. При ній — пластмасові квіти у вазонку.

Мама Оля молилася їй, цій Марії на стіні, невміло, так якось, по-совєцьки, клялася, наче на комсомольському зібранні, що обов’язково виправиться. Обіцяла Марії, як обіцяють старшим товаришам. Тільки ж, думаю, більшість із тих, хто щось обіцяв на тих зібраннях — просто патякали, розігрували, як слід, виставу. Та Мама Оля завжди і всьому вірила. Так зараз вона повірила санітарці, лікарю, Діві Марії. Оля обіцяла більше ніколи не спати з чоловіками без шлюбу, ніколи не заздрити тим, у кого є гроші на безліч прекрасних іграшок, яких у Марусі нема й не буде, та, звісно, ніколи не брати і не давати клятих цих хабарів. Нізащо, ніколи! Оля клялася Марії, що, якби вона знала, обов’язково би наздогнала ту красиву багату жінку і віддала їй усе, навіть цукерки.

— Дякуйте, що ми наперед не вимагали.

— Дякую.

Мама Оля й Маруся залишилися на місяць узагалі без грошей.

— Нічого, можна й вшістьох на дві пенсії, — сказав дід Іван. — Тільки без витівок. І псину цю... — тут він, звісно, зиркнув на мене, — невідомо чим годувати.

На тому нещастя, можливо, й закінчилися б, якби не Олина щирість.

Коли до колишньої «гвардійської» школи прийшла перевірка, Мамі Олі докладно все пояснили: скільки, кому, як.

— Ні, — тихо сказала Ольга Іванівна, й портрет Кобзаря зі стіни кабінету завуча зиркнув на неї, ніби оцінюючи.

— Що ні? — перепитала завуч. — Грошей немає? Я позичу. Ви атестуватися хочете?

— Хочу.

— То давайте якось це вирішимо.

— Ні.

Звісно, ні. В неї й так сліпа донька зі слабким імунітетом, колишній чоловік із грін-картою, суворий батько з серцем і дачею, яку нікому не дозволено бачити, пес, якого немає чим годувати, мама, яка вже давно не виходить на вулицю, племінниця, яка погрожує втекти до Німеччини, сестра, що ховає горілку на холодильнику «Мінськ», і той таки холодильник «Мінськ», який ось-ось чхне востаннє й замовкне, залишивши всю родину горювати за ним. Ні, Мамі Олі не можна випробовувати терпець Madonna della Likarnya. Ще одна Божа догана — і все. Все точно полетить шкереберть.

— Як хочете...

Перевірка прийшла до Мами Олі, коли якраз розглядали початок війни між Радянським Союзом і гітлерівською Німеччиною.

Мама Оля розповідала все так, як пише новий підручник. Вона майже вивчила ті слова напам’ять. Вона затиналася трохи — українська іноді зісковзувала з її язика, заплутувалася між зубами своїми тоненькими «і» й прекрасними «ї», хотіла втекти й поступитися іншим звукам, твердішим, впевненішим, жорсткішим.

Ми не знаємо, чому сталася та розмова. Чи справді все через відмову «подякувати» за перевірку? Мама Оля не впевнена. Мабуть, вона якось не так розповідала про початок тієї війни, яка занапастила обох її дідусів — одному відібрала життя, іншому — розум. Мама Оля не впевнена. Зрештою, існує безліч неправильних способів розповісти про ту війну. Можливо, навіть жодного правильного немає.

Можливо, вступ радянського війська до Львова в 1939-му й відступ у 1941-му уявлялися новим людям із районного управління освіти якось інакше, не так, як вчили в іще радянському інституті кілька років тому. А можливо, навчання взагалі замало й замало книжок, і потрібна злість, гнів, майже безумна жага — дізнатися, як насправді.

Жінка з управління освіти ввічливо дочекалася дзвінка, аби поставити свої запитання. Навіщо дітям чути цю їх розмову? Та діти чомусь не розходилися. Принишклі, слухали, припинивши збирати зошити та пенали в старенькі портфелі та привезені звідкись з-під піднятої залізної завіси круті рюкзаки.

Звідки? Мама Оля застигла й мовчала. Що вона має відповісти? І справа не в тому, аби знайти правильну відповідь для перевірки. Просто справді, а звідки вона? Можливо, вона з Баку? Ось і тонкий запах нафти, про який сама Оля, звісно, ж і не здогадується, будь-кому з псів розкаже, як вона купалася в Каспійському морі. А може, вона з селища на Забайкаллі, де ходила до першого класу? А може, з якого-небудь Саратова, де й не бувала ніколи, бо звідти втекла від невідомих бід ще її бабуся, за течією Волги аж до Каспійського моря. Чи, може, Оля таки з України? З села, куди скоро поїде батько ставити пам’ятник на могилі своєї матері.

Звідки вона? — Мама Оля просто ніколи про це не думала. «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес...» — проноситься в голові пісенька, ніби прив’язана до цього питання, як вузлик напам’ять.

— Ми з-під Харкова, — Мама Оля зробила вибір на користь Крайновки.

І вже не так і важливо,