Світлана Талан - Розколоте небо

– Мій любий, коханий, найрідніший ти мій! – промовила розчулена дівчина. – Все у нас буде добре!

Варя щиро вірила в свої слова. Лише коли підійшла до свого двору, обернулася. Позаду нікого не було, але ж вона добре чула, як хтось або щось важко зітхнуло.

«Невже біда дихає мені у спину?» – подумала з острахом.

Дівчина прожогом кинулася до хати, замкнула двері, прислухалася. Їй знову здалося, що за дверима, біля ґанку, хтось несміливо тупцює. Варя метнулася до образів, на ходу читаючи «Отче наш». Вклякла на колінах перед іконами. Довго просила у святих прощення за свої гріхи та молила послати їй гарну долю.

Розділ 16

За сніданком, коли вся родина була вдома, Варя сказала:

– Тату, мамо, мені треба з вами поговорити.

– Та кажи вже, Ластівко, не червоній, – лагідно промовив батько й ледь помітно усміхнувся у вуса.

– Я… я… – почала, затинаючись, Варя, але заздалегідь підготовлені слова застрягли кісткою в горлі. Дівчина нагнула голову, важко дихала, але не могла вимовити й слова. Здавалося, що вона зіткана з самих нервів і втратила назавжди голос.

– Щось трапилося? – стривожилася мати і глянула на батька.

– Так! – сказала ледь чутно донька. – Я кохаю Андрія… Віддайте мене за нього, – нарешті вимовила вона те, що підготувала.

– За Андрія? – чомусь перепитала мати і глянула на батька.

Павло Серафимович насупив брови, поклав свою улюблену ложку на стіл. У хаті запала така тиша, що, здавалося, чути важке дихання схвильованої Варі. Час застиг, а в ньому заклякла в очікуванні дівчина, яку знову накрила хвиля підсвідомого страху.

– Не буде цього, – похмуро озвався батько. Мати завмерла з відкритим ротом, а Павло Серафимович повторив: – Не буде цього шлюбу.

– Чому?! – не до кінця усвідомлюючи слова батька, запитала Варя.

– Вчора я мав розмову з Василем. Я домовився з ним про твоє весілля. Підеш за нього, – сказав батько не дуже голосно, але владно і холодно.

Одразу весь світ для Варі втратив свої кольори. На мить їй здалося, що вона летить у величезну чорну прірву, з якої немає вороття. Вона зробила глибокий вдих і несміливим приниженим голосом сказала:

– Я не піду за Василя, бо кохаю Андрія.

Батько подивився на доньку. В її очах туманів густий смуток.

– Покохаєш Василя, – сказав батько. – Він добрий хлопець.

– А як же Андрій? – запитала крізь сльози Варя.

– За добрим чоловіком забудеш його.

– Забути? Як можна? – мовила схвильовано дівчина. – Забути його – це як згадати людину, яку ніколи не бачив у своєму житті.

Варя так благально, збентежено та розгублено дивилася на батька добрими очима, наповненими слізьми, що він не витримав того погляду, опустив очі.

– Тату, не губіть мене! – сказала Варя.

– Я турбуюся про твоє майбутнє, – промовив він глухо. – Чи я можу бажати тобі зла?

– Тоді ж навіщо хочете мене віддати за нелюбого?

– Щоб твоє майбутнє було добрим.

– Не може бути добра в мертвому майбутньому! – викрикнула Варя. – Я ж буду як пташка у клітці!

– Птахи вільні, але й вони звикають до клітки й продовжують жити.

– А я так не хочу! Мамо, – звернулася Варя до матері, яка мовчки витирала краєчком хустки сльози, – скажіть ви хоч що-небудь!

– Я не знаю, – тихо мовила жінка. – Твій батько – мудра людина. Напевно, йому видніше, як буде краще.

– Можливо, Василь і гарний хлопець, – сказала Варя, – нехай знайде собі іншу дівчину, але мені він огидний.

– Так, Василь – добрий господар, – мовив батько. – Він буде про тебе дбати. До того ж він один у батьків, не багатий, але статок має. Ми дамо тобі гарне придане: корів, коней, птицю, землю, до того ж стільки полотна мати приготувала: і перина, і подушки, і вишивані рушники. Що вам ще потрібно?

– То дайте все це нам з Андрієм! Він непитущий, працьовитий, він вік мене носити на руках буде! – Варя з надією дивилася то на батька, то на матір.

– Моє слово: ні! – прозвучало як вирок.

– Але чому?! – з відчаєм скрикнула Варя.

– Андрій уже вступив до колгоспу, тож хай би що ми тобі дали – все піде в комуну. А я цього не допущу! – гримнув батько. – Кажеш, Андрій непитущий? А я добре пам’ятаю його батька-пияка. І дід його теж був любитель у чарку заглянути, тому й згорів від горілки. Варю, доню, я не бажаю тобі зла, але подумай сама: у нього на плечах брати і хвора мати. Тобі доведеться не своїх дітей глядіти, а тягти на собі цілу родину! А з Василем ти будеш як у Христа за пазухою.

– Так, доню, – мати закивала головою. – Батько правду каже.

Варя зрозуміла, що батько просто так не відступиться, а ще й мати на його боці. Ще мить – і її таке омріяне щастя зникне у проваллі назавжди. Потрібно щось робити негайно, бо буде пізно! В голові лихоманили думки, заповнюючи свідомість.

– Як і обіцяв, – продовжив батько, – віддамо тобі березовий гай – найкрасивішу місцину.

Березовий гай! Справді, найкраще, наймиліше її серцю місце. Там вона втратила цноту, вперше пізнавши справжнє кохання, відчула його присмак та насолоду. Чи потрібний той гай, коли у ньому назавжди оселяться лише щемливі та болючі спогади?!

– Мені нічого не потрібно, – приглушено мовила Варя і додала: – Окрім Андрія. Лише у ньому вся моя душа. Як її відірвати? Живцем, із корінням? А що залишиться мені? Ви подумали? Як жити з порожнечею в душі весь вік? – її очі знову затуманили сльози.

– Досить! Цить! Буде так, як я сказав! – батьків голос перетворився на сичання, а в очах майнув гнів.

Варя ніколи не бачила батька таким. На мить їй стало лячно, але думка про те, що її коханий може назавжди застрягнути в минулому, додала їй сил. Дівчина підхопилася з місця, впала на коліна перед батьком, почала похапцем цілувати його великі натруджені руки.

– Таточку, ріднесенький! – плакала дівчина. – Не виймайте з мене душу! Благаю, прошу: заради усіх святих, не віддавайте мене за нелюбого! – Руки батька вмилися сльозами відчаю любої доньки, але жоден м’яз не поворухнувся на його обличчі. А коли почала підвивати мати, він відсторонив від себе Варю.

– Сьогодні прийде Василь, щоб про все домовитися, – промовив він твердим голосом. – Завтра буде сватання, а за тиждень – весілля. Це моє останнє слово!

Павло Серафимович підвівся і швидко пішов до дверей.

– Заспокой її, – звернувся до дружини. – Нехай іде до себе. Зараз повинен прийти майбутній зять.

Варя різко підскочила, вибігла з хати. Вона впала на своє ліжко і голосно