Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

Розділ 7. В якому біда біду тягне.

- Та не напружуй так руку під час пострілу! Ти ж уводиш постріл убік, - Михайлович вже вкотре зітхнув у розпачі. - Плавніше натискай. Розслабся.

Мабуть, такого тупого учня старенький, чисто, аж до синяви вибритий, інструктор зі стрільби, ще не бачив. Хоча хто зна… Попри всі мої помилки, я все ж частенько влучав.

Скривившись, наче від з'їденого лимона, Михайлович визнав, що я маю гостре око. Але цей талант зводять нанівець "руки з дупи". Тепер він уже другу годину займався безнадійною справою і намагався той недолік виправити.

Я вже перестав рахувати, скільки набоїв вистріляв, і начебто почало виходити непогано. Раніше таке задоволення залишило б мене без штанів, адже набої були недешевими, і навіть зараз, маючи гроші, мені страшнувато почути суму, яку я сьогодні в тирі витратив. Але все це - необхідні витрати. У мене з'явилися вороги, і їх треба зустрічати хоча б більш-менш підготовленим.

Я подивився на перстень на пальці. Ще одна моя зброя. Насправді, попри мої побоювання, з його використанням не виникло жодних складнощів. Здібність запускалася інтуїтивно, це важко пояснити, але коли перстень опинився на пальці, він став наче частиною мого тіла, і його функції контролювалися так само, як ходьба чи дихання.

Заради техніки безпеки, тренування з ним я почав із чогось м’якого та безпечного. Для цих цілей було обрано простирадло, яке тримала моя асистентка - Оксана. Після активації камінь на персні тьмянів, а кисть руки десь на дві секунди ставала прозорою і могла проникати через будь-які фізичні перепони.

Можна було за ці дві секунди проникнути крізь тканину і повернутися назад, і тоді нічого не відбувалося. Але цікавіше було, якщо після проникнення залишити руку там. Я побоювався, що тканина залишиться всередині руки і просто відріже її, коли ефект прозорості спаде. Та все ж логічно припустив, що тоді від цього персня взагалі не було б сенсу і що він має працювати інакше. Тому вирішив ризикнути.

Усі мої припущення справдилися. Матерія на місці руки зім'ялася і тихо шурхнула, лопнувши. Витягнувши руку, я вирішив зробити безпрецедентний крок: зачекав три хвилини, поки перстень перезарядиться і камінь знову засяє, та вдарив кулаком у стіну. Камінь навколо руки деформувався і обсипався. Тож я зараз впевнено розраховував на перстень як на яку-неяку магічну зброю.
З болем у серці я розплатився за тренування, придбав пару коробок набоїв і звернувся до Михайловича:

- У мене тут є трохи незвичне замовлення. Чи можна виготовити кілька десятків набоїв зі срібними кулями?

- На перевертнів полювати вирішив? – розсміявся інструктор. – Це не таке вже й незвичне замовлення. Дурнів у наш час вистачає. Інша справа – багаті дурні, яким гроші дівати нікуди. І майже кожен другий хоче собі срібних куль. Можу таке зробити. Але одразу попереджаю – це буде дорого.

- Зробіть, будь ласка, - зніяковів я від такої оцінки моїх розумових здібностей; здобутий за ці години натяк на повагу інструктора стрімко поповз униз і досягнув мінусових значень.

- Що, в ліс поїдеш їх шукати? Тоді краще рушницю взяти. Срібний картеч буде надійнішим, - продовжував насміхатися інструктор, а я замислився, мисливська рушниця дійсно не завадить.

- Та ні, у місті перевертнів теж вистачає, - промовив я, підтримуючи жарт.

- Ага, в погонах, - уже відкрито зареготав єхидний старигань. – Все зроблю, за кілька днів приходь, забереш. Або зателефонуй спочатку про всяк випадок.

Я вийшов на вулицю і вдихнув свіже повітря. Насправді не таке воно було й свіже, сповнене запахами розплавленого асфальту і бензинових вихлопів авто. Але після порохового диму підвальчика промзони, в якому ветеран АТО влаштував тир і магазин зброї, воно видавалося свіжим.

Біля входу стояв новенький чорний "Ленд Крузер", з якого привітно махав рукою капітан Гуляк Іван Петрович, власною персоною. Важко зітхнувши, я відчинив двері і сів поряд.

- Задовбався лагодити свою стару машину. Ось нову купив. Як тобі? – радісно, наче старому другові, потиснув руку мені офіцер. – Тобі куди треба? Давай підкину.

- Яка несподівана зустріч! Як добре, що ви проїжджали неподалік і випадково мене помітили! – єхидно здивувавшись, сплеснув руками я. – Додому везіть. Ви ж знаєте, де я живу?

Лише посміхнувшись у відповідь, Іван Петрович завів машину і майстерно вклинився в потік авто.

- Давайте без усіх цих розмов про здоров’я і погоду, а одразу перейдемо до суті вашого візиту, - я відкинувся на зручне сидіння; може, й собі якесь авто купити, грошей якраз вистачить.

Капітан нічого не відповів, він крутив кермо і уважно спостерігав за чимось у дзеркалі заднього виду. Кілька хвилин в авто панувала тиша, поки Іван Петрович задоволено не плеснув по приладовій панелі і не вигукнув:

- Взяли! Нові месники по твою душу приїжджали, їхали слідом.

Мене кинуло в холодний піт. Я знову пройшов по краю, навіть не підозрюючи про це. Чесно кажучи, таке вперте бажання прикінчити мене, серед представників всілякої нечисті відверто лякало. Моя вдача не вічна, рано чи пізно вони мене дістануть. Просто за теорією ймовірностей.

- А щодо основної цілі нашої зустрічі, то так… - капітан замислився. – Є одна пропозиція до тебе.

- Я не здивований, - пробурмотів я, але поводився все ж трохи скромніше, адже щойно вони знову врятували мене.

- Князь Пожарський, очевидно, хоче з твоєю допомогою пограбувати наше сховище. Це факт, - він уважно зазирнув мені в очі. – Так чи інакше він це зробить. З тобою чи без. Щось йому там дуже треба. І я навіть підозрюю, що саме. Хоча там достатньо речей, які не проти привласнити будь-хто з того магічного товариства.

— І що ви тепер будете з цим робити? — запитав я.

— Не ви, а МИ, — капітан підняв палець, але, побачивши, що я нічого не зрозумів, пояснив: — Ми з тобою. Так чи інакше, ти вже замішаний у цьому, і вирішення цієї проблеми теж у твоїх інтересах.

— Гаразд, — скрипнув зубами я. — Що ми з цим робитимемо?

Іван Петрович задоволено кивнув і продовжив:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍