Галина Костянтинівна Вдовіченко - Ось відкрита долоня

поема називається «Монгол»! Скільки можна торочити! Коли ти нарешті запам’ятаєш? «Монгол»! От дідько!

…Сниться Наді: вона в колі людей, усі сидять на стільцях, дивляться на неї: кажи, мовляв, твоя черга.

– Чому я?.. – лякається вона. – Я ж не просилася до слова. Я нині тільки слухаю.

– Наразі не про вас ідеться, – переглядаються присутні. – Ми тут висловлюємося щодо історії Олега. Що ви скажете про почуте?

Надя погоджується говорити, вона звідкись знає, чим щойно ділився з усіма Олег. Вона має що сказати.

– Розумію його, – каже Надя. – Його історія така інтимна й така болюча, вона тягнеться за ним, наче… крокодилячий хвіст. Розумієте, про що я?

Усі ствердно кивають: аякже! розуміємо! Олег теж киває: крокодилячий хвіст, так і є.

– Тому він так і реагує на подразники, – Надин голос міцнішає завдяки загальній підтримці. Мені знайоме це відчуття, провадить вона далі. – Може, того хвоста ніхто не помічає, а ти знаєш, що він у тебе є. Виріс, сантиметр за сантиметром, довгий, м’язистий, дужий. А тоді в якийсь момент, коли відчуваєш небезпеку, коли на тебе нападають, або треба випередити напад – таке теж трапляється, – або коли тобі лише здалося, що на тебе зараз нападуть, ось тоді твій хвіст нагадує про себе, наливається міццю і – бац! Б’єш нападника. Сильно. Н-на! Крокодил тільки так може реагувати. Бий першим, поки сам не дістав.

Олег сумно дивиться на неї, мовчить. Це якийсь інший Олег, нарешті Надя приглядається, це не той, якого вона сподівалася побачити, та й вона якась інша, наче й не вона, із тими міркуваннями про хвіст крокодила.

Ринуть потоки води, витягують своїм шумом зі сну в сіру імлу ранкової кімнати. У коридорі світиться, з туалету затягує цигарковим димом. Богдан курить у вбиральні, шурхотить газетою чи сторінками книжки, покашлює. Знову спускає воду.

Надя сідає на ліжку, ставить ноги на підлогу. Усе одно прокидатися час. Що за чоловік їй наснився? Олег не Олег. Сто років про нього не згадувала до вчорашнього дзвінка, а тут наснився, ще у якійсь групі психологічної допомоги, чи де вони щойно були?

Пояс флісового халата м’яко обхоплює стан. Заношені дерматинові капці холодять ступні, давно треба купити нові, теплі, м’які, та все не до того. Надя йде в кухню, черкає сірником, газ спалахує під чайником блакитною квіткою. Далі буде так. Богдан ввійде і скаже якусь гидоту замість «доброго ранку». У когось ранкова гімнастика, а в Богдана підзарядка від жінчиного роздратування. Мусить добути свіжу порцію. Йому конче треба викликати спалах емоцій, байдуже, яких, аби сильних. А найкраще, аби вона зірвалася на крик, або на брутальність, або на одне й друге. Віднедавна Богдан провокує дружину на бурхливу реакцію. Уже не дивується її грубощам, навіть чекає на них. Тоді з його обличчя на кілька хвилин спадає гримаса невдоволення, в очах розливається полегкість…

Дурепа! Вона роками не могла второпати, що йому оця вранішня словесна шарпанина потрібна, як рослині вода, як їй самій – горнятко міцної кави. Плакала, щедро підгодовуючи його своїми емоціями. А тепер вона інша, сама вирішує, чим відповісти. Її воля – кинути йому поживи чи проігнорувати запит. Тепер вона спокійна, як… крокодил. Так і є. І хвіст вона має, аякже! Виростила нарешті, навчилася бити навідліт. Що вона від того відчуває? Що відчуває… Саме зараз – радше, сум. А далі буде видно.

Шипіння води під кришкою чайника переходить на високий регістр, от-от зірветься на свист. Богданові кроки в коридорі. «Раз, два, три», – рахує Надя. Подумки оголошує, наче конферансьє: «А тепер – гидота! – І навіть злегка посміхається. – Богдане, де твоя ранкова порція помиїв? Ну ж бо, чужинцю, кажи вже свій текст, твої звички відомі мені, наче власні». І він слухняно відгукується на запрошення.

– Що це смердить? – човгає до холодильника. – Чи це від тебе?

Нахиляється, обнюхує її. Опустивши очі, Надя бачить його залисини: блазень схиляється перед королевою. Тоді випростується й виголошує, ніби констатує очевидне:

– Мужиком тхне. Згірклою спермою, учорашньою. Шльондра.

Дужий хвіст напружується й вистрілює щосили, збиваючи Богдана з ніг, викидаючи його за вікно. Злітає сполохана хмара вороння, а він уже борсається у верховітті ясена, на рівні сьомого поверху, і гілка під ним загрозливо вгинається. Жах в очах, безладне совання руками в пошуках опертя. Гілка тріщить, ламається сухо – наче постріл. І… крокодилячий хвіст розбиває це видиво на друзки. Влучний удар у кегельбані розносить складену з кеглів фігуру. Шторка опускається. На сьогодні все. До вечора. Чайник кипить.

Надя вимикає газ, заливає міцного окропу в заварник, на купку крупнолистового чорного чаю без домішок, її улюбленого.

– Мені теж, – командує чоловік. – І дві ложки цукру.

Байдужість у відповідь. У цілковитій тиші – лише годинник цокає – Надя варить у джезві каву. Думає про те, що за годину має бути в поліклініці. Два горнятка на підносі – чай і кава – пливуть в її руках до свекрушиної кімнати. Богдан супроводжує її іронічним поглядом: він не отримав належної порції емоцій. І чаю теж не отримав.

Над чорним кавовим озерцем у Надиних руках погойдується плямка пари. На мить здається, що це темний розчахнутий рот, у ньому біла піна, кипить, немов у казанку, от-от вихлюпнеться. Надя відганяє це видиво, аж головою струшує.

Лікар – сивий, з акуратними вусиками й коротко підстриженою борідкою. Рожеві пухкі руки, кругленькі окуляри. Він усіх називає Катрусями, і його самого всі називають Катрусею позаочі. Чи він знає про це?

Катруся з пацієнтками запанібрата. «Запанісестру», – подумки виправляється Надя. «Вся краса твоя чудо-ова у ме-ене на виду…» – наспівує він без слів, саму лише мелодію, наближаючись до крісла. Але Надя впізнає цю пісню, вона знає слова. От нахаба.

– Тек-тек-тек, – каже лікар за кілька секунд. – Нічого страшного, Катрусю, це алергія, банальна алергія.

– Алергія? – підводить голову Надя.

– На сперму. Можна вставати.

На вулиці Надя приходить до тями, зла на себе: трималась як дурне дівча. Ще й почала було виправдовуватися:

– Ми з чоловіком вже багато років разом, і нічого такого досі не траплялось… Яка ще алергія?

Лікар, не відриваючись від писання, позирав на неї поверх круглих скелець.

– На сперму алергія, – мов нерозумній дитині. – Не конче, кхе-кхе, вашого чоловіка.

У Наді мало не вихопилося: «Це як?» Дурна мантелепа. Богдану ще скажи, що дістала таку алергію, – у нього двох версій не виникне. Ясно, що загуляла.

– Де нині лазила? – зустрічав її з роботи, досить було затриматися бодай трошки. – Не нагулялася ще?

Краще б