Еміль Золя - Черево Парижа

class="p">— Чи не можете ви дати мені з півфунта різної закуски по п’ятдесят су за фунт? — запитала вона.

Спочатку мадам Лекер вдала, що не помічає свого зятя; згодом вона мовчки кивнула йому головою. Клієнтка оглядала всіх трьох чоловіків з голови до ніг, мабуть, сподіваючись вивідати їхній секрет — з того, як вони чекали, коли вона піде. Мадам Лекер відчувала, що перешкодила їм, і це робило її ще незграбнішою, ще неприємнішою; спідниці її обвисли, а довгі, наче у павука, вузлуваті руки ховалися під фартухом. Вона трохи закашлялася.

— Ви застудилися, чи, що? — запитав Гавар, збентежений мовчанкою.

Мадам Лекер сухо відповіла:

— Ні.

Шкіра в неї на вилицях була червона, як цегла, а повіки, запалені від внутрішнього жару, виказували хворобу печінки від постійного заздрісного роздратування. Мадам повернулась до прилавка, стежачи за кожним рухом Лізи недовірливим поглядом покупниці, переконаної, що її хочуть обманути.

— Не кладіть мені мозкової ковбаси,— сказала вона,— я її не люблю.

Ліза взяла тонкий ніж і почала відрізати кусочки ковбаси. Потім перейшла до копченої й простої шинки і стала нарізати ласі кусочки, трошки зігнувшись і дивлячись на ніж . Її пишні руки яскраворожевого відтінку м’яко й легко торкались м’яса, наче запозичили в нього свій жир і ніжність, а пальці у суглобах злегка припухли. Ковбасниця підсунула миску і спитала:

— А чи не хочете ви нашпигованої телятини?

Мадам Лекер довго міркувала, потім погодилася.

Ліза різала тепер м’ясо просто в мисках. Вона брала на кінець ножа з широким лезом кусочки нашпигованої телятини й заячого паштету і клала кожен кусочок на середину паперового аркуша, що лежав на терезах.

— А ви не дали мені свинячої голови з фісташками,— сказала мадам Лекер своїм неприємним голосом.

Ліза мусила дати і свинячої голови з фісташками. Але торговка маслом робилася вже надто вередливою. Вона захотіла ще два кусочки галантиру, кажучи, що дуже його любить. Ліза, вже роздратована, граючи від нетерплячки ручками ножів, марно тлумачила їй, що галантир з трюфелями і що вона може давати його тільки по три франки за фунт. Гаварова невістка продовжувала заглядати в блюда, шукаючи, чого б іще попросити. Коли суміш була зважена, Лізі довелося ще додати желе й корнішонів. Кусок желе, викинутий на фарфорову дошку з форми, наче савойський пиріг, затрусився під її руками, що тремтіли від гніву. Виймаючи кінчиками пальців два великих корнішони з тієї банки, що стояла за шафкою, Ліза розлила оцет.

— Двадцять п’ять су, так? — спроквола запитала мадам Лекер.

Вона дуже добре помічала глухе роздратування Лізи і насолоджувалася ним, поволі витягаючи гроші, начебто в кишені її було повно мідяків. Вона спідлоба поглядала на Гавара; її тішила ніякова мовчанка в крамниці, яка затяглася через її присутність; вона присягалась про себе, що не піде звідси, коли тут «щось приховують од неї». Нарешті ковбасниця дала їй пакунок, і торговці хоч-не-хоч довелося йти. Вона мовчки вийшла, обвівши поглядом усю крамницю.

Коли торговка пішла, Ліза не витримала:

— І цю прислала Саже. Та невже стара падлюка примусить увесь ринок побувати в нас, щоб довідатись, про що ми тут розмовляємо?.. А які хитрі! Ну, хто бачив, щоб люди купували котлети в сухариках і холодну закуску о п’ятій годині вечора?! Та вони згодні, щоб у них животи поболіли, аби тільки щось розвідати про нас... Ну, чекайте: якщо Саже підішле ще одну шпигунку, побачите, як я з нею поговорю. Хай це буде хоч моя рідна сестра, я і її вижену.

Чоловіки принишкли, побачивши, що Ліза дуже розгнівалася. Гавар підійшов і сперся на мідну балюстраду прилавка. Він замислився, повертаючи кулю з гранчастого кришталю, яка трохи відстала від латунного трикутника.

— Я дивлюся на це просто як на комедію,— сказав він, помовчавши трохи і підвівши голову.

— На що? — запитала господиня, ще тремтячи від гніву.

— На місце наглядача в павільйоні морської риби.

Вона тільки розвела руками, ще раз глянула на Флорана і, зціпивши зуби, мовчки сіла на обтягнений матерією ослін біля прилавка. Гавар почав докладно розвивати свою думку: уряд пошиється в дурні, якщо буде змушений видавати платню своєму ворогові. І він улесливо повторював:

— Та ж ці мерзотники примушували вас умирати з голоду, чи не так, друже? Ну, то хай тепер годують вас... Це так кумедно, що я мало не вмер зо сміху.

Флоран посміхався, продовжуючи відмовлятися. Кеню, щоб догодити жінці, зробив спробу вмовити брата. Та Ліза, здавалося, більше не слухала. Якусь хвилину вона уважно дивилася на вулицю в напрямку ринку і раптом рвучко підвелась.

— Ага, тепер до мене підсилають Нормандку! — вигукнула вона.— Тим гірше, Нормандка поплатиться за інших.

Двері крамниці відчинила огрядна брюнетка. Це була вродлива торговка рибою Луїза Мегюден, на прізвисько Нормандка. Її визивна краса зразу впадала в око. Ніжна, майже така ж повна, як і Ліза, вона мала більш зухвалі очі і не такі мертві груди. Вона ввійшла з молодецьким виглядом, на фартусі у неї бряжчав золотий ланцюжок, непокрите волосся було зачесане помодному, а на шиї був зав'язаний мереживний бант, що робив з неї одну з кокетливих цариць Центрального ринку. Від Нормандки трохи тхнуло морською рибою, а на руці в неї, коло мизинця, присохла луска з оселедця, немов перламутрова мушка. Обидві молодиці жили якийсь час в одному будинку на вулиці Пірует і дуже здружились. Найбільше їх зблизило суперництво, бо вони весь час стежили одна за одною. І Лізу, і Нормандку в кварталі вважали красунями. Це викликало між ними змагання: обидві вони не хотіли поступитися одна перед одною, і кожна намагалася підтримати славу своєї вроди. Трохи нахилившись над своїм прилавком, ковбасниця бачила в павільйоні навпроти торговку рибою серед семги та палтусів. Жінки стежили одна за одною. Красуня Ліза ще дужче затягала корсет, красуня Нормандка ще більше каблучок надівала собі на пальці, ще більше бантів чіпляла на плечі. Зустрічаючись, вони були надзвичайно милі та чемні, і в той же час кожна з них непомітно оглядала свою приятельку, вишукуючи вади. Вони купували одна в одної товар, вдавали, що дуже люблять одна одну.

— Скажіть, будь ласка, завтра ввечері ви робитимете кров’яну ковбасу? — спитала, посміхаючись, Нормандка.

Та Ліза залишилася холодною. Гнів дуже рідко спалахував у ній, зате був тривалий і невмолимий. Вона відповіла сухо, крізь зуби:,

— Так.

— Бачте, я надзвичайно люблю гарячу ковбасу, яку щойно вийняли з каструлі... Я