Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

Хлопчик кивнув, стискаючи кулачки в кишенях — там можна було, там не було видно. Нижче спини боліло, він ледь стримувався, щоб не заплакати. У батька була важка рука, і вона ставала ще важчою, якщо він чув плач чи крики. Його просто починало трусити від люті. Він змалку вимагав від сина сили й мужності, а ще — покори.

Так було завжди: завинив — отримуй покарання. Отримав покарання — йди до себе. Провини були різними: не помив за собою чашку, не вимкнув світло, не прийшов вчасно додому, не зробив домашнє завдання. Визнав провину — молодець, отримай серйозну розмову. Не визнав провину — отримай покарання, визнай провину та отримай ще одне покарання — щоб наступного разу швидше думав. Батька страшенно дратувала мовчазність і нерішучість.

Батько був строгий, але справедливий. Андрій ніколи не відчував, що його карають ні за що. Батько завжди мав причину. І покарання завжди були різні — куток, позбавлення кишенькових грошей, домашній арешт. Але він їх сприймав як несправжні. Аж поки його не відлупцювали ременем.

— Ти ж знаєш, чому я це роблю? — узяв його батько за підборіддя.

Син кивнув. Батько любив, коли його думки підхоплювали на льоту. Тоді й розмова була коротшою, і закінчувалася в гарному настрої. Наостанок він навіть міг отримати трохи дрібних грошей на морозиво. Треба було просто перетерпіти неприємну частину.

— Правильно, бо я тебе люблю, тому й виховую. Ну, все, йди, бався.

Йому було десять, і він не пам’ятав, у чому тоді завинив. Але добре запам’ятав батькові слова. Мама його ніколи не карала, навпаки навіть намагалася захистити, але батько просто замкнув її в кімнаті, а синові ще півгодини читав лекцію, що жінка в жодному разі ніколи не повинна суперечити чоловікові.

Андрій не раз замислювався, чи правильно чинить із власною донькою — Лізою. Після кожної сварки чи покарання на душі завжди залишався гіркий осад. Але в голові відразу ж з’являлися правильні слова: «Я тебе люблю і тому виховую».

Ліза з дитинства була розпещеною. У цьому він відчував свою провину — надто багато дозволяв і надто багато їй попускав. А донька відчувала свободу і чомусь вирішила, що світ обертається навколо неї однієї. Не слухалася, вередувала, доводячи до сказу його самого і дружину — Світлану. Вони боролися з непослухом по-різному: вмовляли, пояснювали, сварили і кричали. Але донька була вперта та все пропускала повз вуха. І що найгірше — вона не розуміла, що її вчинки можуть нашкодити їй самій. Вона могла спокійно бігати проїжджою частиною, не звертаючи уваги на машини, які голосно сигналили малій капосниці. Ліза все сприймала, як гру, і цим іграм мав настати кінець. Час було дорослішати. Андрій не пам’ятав, коли вперше взяв до рук ремінь. Але добре пам’ятав, що після цього Ліза раптом послухала його. А він став частіше згадувати батька й вірити у власну правоту. Якби батько був зараз живий, він би точно його зрозумів.

У його доньки було все найкраще, те, чого не мав він сам: іграшки, одяг, комп’ютер, телефон, плеєр — що тільки їй заманеться. Андрій часто ловив себе на думці, що купує не їй, а собі. Адже передусім усе належало йому і вже потім — Лізі. Він пам’ятав, як було важко в дитинстві, коли всю зиму їх рятували мішок дешевих макаронів і бульйонні кубики. Тому холодильник удома завжди був заповнений ущерть. Він завжди казав собі: моя донька матиме все.

Утім, донька найбільше потребувала виховання. І йому довелося таки її виховувати. Бо досі, замість того щоб цінувати його увагу, бути вдячною, гарно поводитися, Ліза приймала піклування про неї як щось належне, навіть не уявляючи, що все може бути інакше. І це ще більше дратувало Андрія.

Ліза була гарна й добра дівчина. Все змінилося два роки тому, коли через дурну смерть однокласниці — чудової дів­чинки, хто б міг подумати! — вони дізналися, чим насправді жила їхня донька. Вони тоді страшенно перелякалися. І ще більше — коли Ліза розповіла, що на власні очі бачила, як однокласниця помирала, ба більше — зняла все на відео. На сімейній раді відео вирішили видалити, а Лізі суворо заборонили будь-кому про це розповідати. Налякана донька пообіцяла. Вона поводилася дуже тихо. За півроку це почало лякати. Психологи радили змінити оточення, і тоді вони наважились на переїзд. До моря, яке так любила донька. Довелося покинути гарну роботу, продати будинок. Та вони це зробили заради того, щоб їхня донька нарешті ожила. Їй навіть дозволили перші півроку просто пожити, без школи, на домашньому навчанні. І що вони зрештою натомість отримали? Донька ще більше замкнулася, огризалася і кричала, додому приходила пізно, нічого не розповідала про себе, згодом почала прогулювати уроки й геть відбилася від рук. Андрій та Світлана не впізнавали Лізу. Намагалися достукатися до неї, розмовляли з учителями, але ті розводили руками і казали: важка дитина, потребує виховання. Тривалі розмови по­дружжя завжди закінчувалися одним і тим самим бідканням:

— Ну чому вона росте такою? Ми ж усе для неї робимо! Хотіла новий телефон — купили! Хотіла ноутбук — купили! Чого їй ще бракує? — голосила Світлана, витираючи сльози.

— Я не знаю, — обіймав дружину за плечі чоловік.

— Не можу збагнути, що з нею коїться. Вона стала зовсім чужою.

— Може, знову потрапила до поганої компанії? Вона ж не була такою.

— Не була.

— Може, вік?

— Я не знаю, що з нею робити!

— Не переживай, люба. Ми впораємося. Ми допоможемо нашій маленькій дівчинці, навіть якщо вона буде вважати нас найгіршими батьками у світі.

— Я не хочу бути поганою.

— Ми надто її розпестили своєю любов’ю й увагою, розумієш? Вона тепер думає, що їй усе можна. Але цього не буде. Ми були надто м’якими з нею. Нам треба навчитися бути суворішими до себе й до неї. Може, це врятує ситуацію.

— І що ти пропонуєш?

— Карати. Мій батько карав мене ременем, і це було єдине, що мені допомагало.

— Але Ліза — дівчина!

— Не переживай, я добре знаю свою силу. Їй не буде дуже боляче.

— Гаразд. Якщо ти вважаєш, що так буде краще, я згодна.

Перетворення з добрих батьків на злих відбулося не так тяжко, як вони думали. Світлана почала помічати за собою, що вже не стримує крику, якщо Ліза робить щось не так. Вона почала боятися себе, але Андрій заспокоював її, казав, що це нормально.

Ступінь агресії чимдалі зростала, бо й тепер вони не могли впоратися з Лізою. Світлана не помітила, як стала кричати не лише на доньку, а й на чоловіка, а той у відповідь мовчав і частіше замикався в кімнаті з книжкою в руках чи ноутбуком. Дратівливість накопичувалася, крики пере­творилися на звичку, а стіна між батьками й донькою по­ступово виросла в непробивний мур. Зі злістю було легше переживати негаразди, злість стала порятунком від образи на себе, на близьких, міцно вкорінюючись навіть у думках.

Однак за кілька місяців усе змінилося — донька раптом стала старанною ученицею,