Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

— Хіба зірки літають із землі на небо? — спитала саму себе Ляна.

Не встигла вона договорити, як у двері подзвонили. Дівчина здригнулася. Вона картала себе, що не вимкнула світло в коридорі. Інакше можна було би вдати, що вдома нікого нема.

— Але де б ти ще могла бути? — роздратовано кинула Ляна і неохоче поспішила вниз.

Дзвінок пролунав ще один раз. Дівчина відчинила двері. На порозі стояв Олексій. Він окинув поглядом Ляну, на якій був тільки рушник, і всміхнувся:

— Вибач. Я невчасно?

Дівчина притиснула руки до грудей, ніби боялася, що рушник впаде.

— Не сподівалася тебе побачити. Заходь.

Олексій зробив крок вперед, але потім зупинився.

— Краще я тут… зачекаю.

Ляна розгубилася.

— На що зачекаєш?

— Збирайся. Яра тобі казала.

— Не хочу я нікуди йти.

— Нам треба поговорити.

— Про що?

— Про Власлава.

Ляна якусь мить боролася сама з собою, та врешті погодилася:

— Гаразд. Почекай тут.

Олексій кивнув. Його погляд впав на оберіг над дверима. «Якби й хотів, то б не міг увійти», — подумав він.

***

Безкрає поле було скошене, а зібраний врожай стояв складений копицями. По периметру поля хтось запалив вогонь, який, здавалося, було видно за багато кілометрів звідси.

Олексій зупинив авто неподалік. Він подав руку Ляні і та, приховуючи здивування, взяла її. Їм назустріч поспішала Яра. Вона одразу побачила жест чоловіка і усмішка зникла з її обличчя.

— Ви довго.

— Без мене і так не почнете, — впевнено відказав Олексій.

Ляна вирішила не задавати зайвих питань. Їй хотілося провалитися крізь землю, адже вона помітила зміну настрою Яри. Було зрозуміло, що та ревнує.

Вони ввійшли всередину палаючого поля. Тут зібралося багато молоді. Декого з них Ляна вже бачила кілька разів.

— Вони всі з одного села? — не втрималася вона. — Не думала, що тут так багато людей.

— Так, просто жителі ніколи не збираються разом в одному місці. Буде скандал, якщо хтось зі старших дізнається.

З цими словами хлопець відійшов, залишивши їх удвох із Ярою.

— Що він мав на увазі?

— Нам заборонено контактувати з Блаженними, — Яра дивилася на постать Олексія, яка віддалася від них.

— З ким?

— Тими, хто вірить в християнського Бога.

— Чому?

— Різна віра, — коротко пояснила Яра.

— Але ви все одно зустрічаєтеся?

— Тільки молоді люди. Наші думають, що ми святкуємо порізно.

— Два ворожих табори, як у «Ромео та Джульєтті», — хмикнула Ляна.

— Хто це?

— Забудь.

Вони рушили за Олексієм. Величезне поле палало вогнем, освітлюючи присутніх. Молодь стояла вперемішку, тому Ляна не розуміла, хто з них до якої віри належить. Зовні вони не відрізнялися. Жінки носили прості лляні сорочки до п’ят, запаски або спідниці. Заміжні, вдови та бабусі покривали голови хустинами. У чоловіків то були сорочки до колін і такі ж домоткані білі штани. Поверх сорочок жителі носили кептарі, вичинені з овечої шкіри. Єдине, що відрізняло жителів, то натільні хрестики на грудях в одних, руни — в інших та різна вишивка на одязі.

— Чому Олексій не одягається як усі? — раптом усвідомила Ляна.

Хлопець, на відміну від односельців, був одягнений у звичайні сині джинси та футболку.

— Бо він інакший, — всміхнулася Яра. — Тільки він зміг вирватися звідси.

— А він якої віри?

— Блаженний він, — сумно відповіла дівчина. — Тихо. Починається.

Ляна перевела погляд туди, куди та вказувала. Спів, спочатку тихий та поодинокий, поволі ставав багатоголосим та гучним. Він лунав посеред ночі, зливаючись з тріском вогню та шелестом вітру, вводячи в своєрідний транс і заспокоюючи. Яра взяла Ляну за руку і повела за собою.

— Прошу віддати шану землі за її щедрість! — голосно мовив Олексій.

Усі присутні один за одним лягли на спини, розташувавшись ногами до центру, формуючи велике коло. Їхні тіла, ніби промені, утворили символ сонця — живого, пульсуючого теплом.

Ляна лежала горілиць і дивилася в небо. Спочатку це дивний ритуал здався їй смішним, проте вже через мить дівчина розслабилася. Вона заплющила очі. потріскування сухих дров та трави, шарудіння дрібних комах у стерні, пісня цвіркуна десь неподалік та спокійне дихання людей поруч — усе це діяло як сеанс у психотерапевта. Зникла тривога, сповільнилось серцебиття і на устах Ляни мимоволі з’явилася усмішка.

— Вставай! — прошепотіла Яра.