Філіп Кіндред Дік - Убік

Дон із похмурим виглядом відійшов від панелі управління.

— Веселіше, — підбадьорила його Еді Дорн. — Може, це й звучить трохи жорстоко, але подумай, як нам поталанило. Усі ми могли б зараз бути мертвими: чи від бомби, чи скошені лазерами вже після вибуху. Коли ми приземлимося, тобі стане краще. На Землі значно безпечніше.

— Те, що треба було летіти на Місяць, мало б нас насторожити, — мовив Джо.

«Мало б насторожити Ранситера», — усвідомив він.

— Через оту прогалину в законі, пов’язану з адмініструванням Місяця. Ранситер завжди говорив: «Ставтеся з підозрою до завдань, для виконання яких треба покидати Землю». Якби він був живий, Саме це він зараз і сказав би. «Тим паче не ведіться, якщо потрібно летіти на Місяць. Надто багато організацій запобігання паранормальним втручанням вже на цьому обпеклося».

«Якщо він все таки прокинеться в мораторіумі, — подумав Джо, — це будуть його найперші слова. „Я завжди з підозрою ставився до Місяця“, — скаже він. Але його настороженість виявилася недостатньо сильною. Справа обіцяла надто великий прибуток. Він не міг втриматися. От на цю приманку вони його й спіймали. Він завжди знав, що все так і скінчиться».

Задні двигуни, вимкнені цюрихським мікрохвильовим передавачем, досі гуділи. Корабель затрусило.

— Джо,— сказав Тито Апостос,— тобі доведеться сказати Еллі про Ранситера. Ти це розумієш?

— Я думаю про це, відколи ми вилетіли з Місяця І рушили додому, — відповів Джо.

Різко сповільнившись, корабель готувався до посадки за допомогою своїх численних гомеостатичних допоміжних систем.

— І ще, — сказав Джо, — я мушу сповістити Асоціацію про те, що трапилося. Вони зітруть нас на порох. ()дразу скажуть, що ми пішли туди як вівці на забій.

— Але ж Асоціація — наші друзі, — зауважив Сем-мі Мундо.

— Після такого фіаско у нас немає друзів, — відповів Ел Геммонд.

На краю цюрихського посадкового поля на них чекав гвинтокрил на сонячних батареях з логотипом морато-ріуму «Любі браття». Поряд із ним стояв схожий на жука чоловік, одягнений за континентальною модою: твідова тога, м’які шкіряні мокасини, кармазиновий пояс і пурпурна тюбетейка з гвинтом літака. Власник морато-ріуму подріботів до Джо, виставивши вперед руку в рукавичці, коли той ступив із трапа на рівну поверхню Землі.

— Судячи з вашого вигляду, радісною подорож не була, — сказав фон Фоґельзанґ, коли вони швидко потиснули руки. — Дозвольте моїм співробітникам піднятися на борт вашого симпатичного корабля і розпочати...

— Так, — обірвав його Джо. — Заходьте на борт і забирайте його.

Засунувши руки в кишені, він поплентався до кав’ярні біля посадкового поля, почуваючись пригнічено й похмуро. «Відтепер все буде як зазвичай, — усвідомив він. — Ми повернулися на Землю. Голліс нас не знищив — нам пощастило. Операція на Місяці, жахливе, огидне випробування, спроба заманити нас у пастку — тепер це все у минулому. Починається новий етап. І у нас немає над ним безпосередньої влади».

— П’ять центів, будь ласка, — сказали двері кав’ярні, відмовляючись відчинятися.

Він зачекав, поки якась парочка вийшла з кав’ярні, обережно протиснувся досередини, знайшов вільне місце і сів. Зсутулившись, поклавши руки на прилавок та зчепивши пальці в замок, він вивчав меню.

— Кави, — попросив Джо.

— Вершки чи цукор? — пролунало з гучномовця пересувної башточки, яка господарювала у кав’ярні.

— І те, й інше.

Віконечко прочинилося, чашка кави, два крихітних пакетики цукру і схожий на пробірку контейнер із вершками ковзнули вперед й опинилися перед ним на бар-ній стійці.

— Один міжнародний поскред, будь ласка, — почулося з гучномовця.

— Спишіть із рахунку Ґлена Ранситера, компанія «Ранситер і компаньйони», Нью-Йорк,— відповів Джо.

— Введіть відповідну кредитну картку, — сказав гучномовець.

— Уже п’ять років, як вони заборонили мені користуватися кредитними картками, — мовив Джо. — Я й досі виплачую те, що заборгував у...

— Один поскред, будь ласка, — повторив динамік. Він почав загрозливо цокати.— Інакше через десять секунд я повідомлю в поліцію.

Джо передав поскред. Цокання припинилося.

— Нам такі як ви не потрібні, — почулося з динаміка.

— Одного дня,— розлючено мовив Джо,— такі як я повстануть і повалять вас, поклавши край тиранії гомеостатичних машин. Повернеться час людських цінностей, співчуття і звичайного тепла. І коли це трапиться, такі, як я, що пройшли крізь тяжкі випробування й справді потребують трохи гарячої кави, щоб стати на ноги і діяти далі, коли конче потрібно діяти, отримають гарячу каву, незалежно від того, є у них поскред чи ні. — Він підняв мініатюрний тюбик з вершками, але одразу поклав його на місце. — До того ж ваші вершки, молоко, чи що б там не було — скисли.

Гучномовець мовчав.

— Невже ви нічого не зробите? — запитав Джо. — Ви не вмовкали, коли хотіли отримати від мене поскред.

Платні двері кав’ярні відчинилися, і до приміщення зайшов Ел Геммонд. Він закрокував до Джо й сів поруч.

— Працівники мораторіуму забрали Ранситера у гвинтокрил. Вони готові злітати й хочуть знати, чи ти плануєш до них приєднатися.

— Поглянь на ці вершки,—відповів Джо. Він підняв тюбик. Рідина обліпила стінки густими грудочками.—Ось що отримуєш за поскред в одному з найсучасніших, технологічно найрозвинутіших міст на Землі. Я не піду звідси, поки не отримаю компенсації: або мені повернуть мій поскред, або замінять вершки на свіжі, щоб я mu' випити кави.

Поклавши руку на плече Джо, Ел Геммонд втупився у нього пильним поглядом:

— У чому річ, Джо?

— Спершу сигарета, — відповів Джо. — Потім довідник дворічної давності на кораблі. А тепер мені подають вершки, що скисли тиждень тому. Я не розумію, Еле.

— Випий каву без вершків, — сказав Ел. — І сідай у гвинтокрил, щоб вони мали змогу відвезти Ранситера в мораторіум. Ми всі чекатимемо твого повернення на кораблі. А потім подамося до найближчого офісу Асоціації й детально відзвітуємо про те, що трапилося.

Джо підніс чашку з кавою і помітив, що напій був холодний та застояний і здавався звареним дуже давно: поверхню вкривала піниста пліснява. Він з огидою поставив її на місце. «В чому річ? — подумав він, — що зі мною відбувається?» Його огида раптом переросла у дивну невиразну паніку.

— Ну ж бо, Джо, — підганяв його Ел, міцно тримаючи за плече. — Облиш цю каву. Це неважливо. Зараз важливо доправити Ранситера до...

— Знаєш,