Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

Суртаз виглядав розгубленим, і Шаддаер вирішив трохи помовчати, перш ніж поставити головне запитання. Саме заради цього моменту він пішов на ту самовбивчу авантюру майже двадцять років тому. І ось він настав.

— Я маю дотриматися формальності й запитати, — буденним тоном додав некромант, — чи підеш ти до мене в учні?

— Наче я маю вибір, — пирхнув чарівник.

— Насправді ти його маєш. Щоправда, альтернатива навряд чи тобі сподобається, — загадково усміхнувся некромант.

— Можу собі уявити.

— Отже, я правильно розумію, що ти згоден? — Шаддаер посерйознішав і уважно подивився на Суртаза.

— Так. Безглуздо відмовлятися після… всього цього, — знизав плечима маг.

— Логічно. Що ж, тоді ще одна формальність...

Ледве помітний рух пальців Повелителя Шалластхадара, і руку Суртаза пронизав гострий біль. Зойкнувши від несподіванки, маг сіпнувся і розкрив долоню. Відчуття не обдурили його: на шкірі червонів свіжий шрам, схожий на слід від опіку. Його форма точно повторювала обриси підвіски, що випала з долоні.

— Ласкаво просимо додому, Суртазе.