Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

Друге, значно цікавіше: як поліція дізналася про це вбивство?

6

БІЖИ.

Ні про що не думав більше, інших варіантів не бачив. Натягнув, що першим узяв, мовби на автопілоті запхав до кишені куртки паспорт. Усередині, мов у гаманці, лежало чотири тисячі готівкою. Ще приблизно стільки ж на картці — все багатство. Уже на виході завмер, розвернувся, хапнув ноутбук.

Двері потягнув, зачиняючи автоматично.

Уже в машині, поклавши комп’ютер поруч і запустивши мотор, Кобзар подивився крізь лобове скло й спершу подумав, потім — сказав голосно:

— Ну, і куди?

У голові ще шуміло, світ хитався перед очима, й Олег враз вирішив — гори воно все, ні в чому ж не винен, повернуся й дочекаюся... Миттю нове питання: кого? Хто приїде і, що важливіше, за чиїм викликом. Незнайомець, котрий кинув повідомлення й звелів тікати, напевне знає про жіночий труп у його квартирі. Отже, знає також — Кобзар ні до чого, але загребуть того, хто сидить біля мертвого тіла. Сам зробив би це найперше, аби служив зараз у розшуку. Та й коли працював, не бачив більш ідеальної ситуації, ніж затримання людини на місці скоєння злочину.

Винний-невинний — слідство розбереться, суд вирішить.

А в тюрму не хотілося. Бо не матиме слідство інших версій та інших кандидатів. Так було, так є і ще довго буде.

Але ж вони з Мері були тільки вдвох!

Тепер, бач, є третій.

Який точно знає більше, ніж Кобзар і всі разом узяті, хай би хто виїхав сюди.

Повернув ключ, натиснув педаль газу. Рушив неквапом, не стартуючи, не привертаючи уваги. Як міг спокійно, впевнено відкотив від свого парадного, затим вирулив з двору. Розкрутившись на знайомому п’ятачку між будинками, подався за ріг сусіднього. Там пригальмував, поплескав руками по керму, кусаючи губи й знову дивлячись просто себе.

Вийшов, легенько клацнувши дверцятами.

Зробивши невеличкий гак дворами, Олег перейшов вулицю, опинившись навпроти власного будинку. Зупинився поряд з кіоском із пивом, цигарками, чіпсами та іншими товарами першої необхідності їхнього незаможного району. Важливіше — тут, як майже в кожному такому кіоскові, поставили кавову машину. Купивши порцію еспресо в картонному стаканчику, Кобзар став так, аби кіоск прикривав. Закуривши, потягнув напій.

Чекати довго не довелося.

Ще не допив, як у двір увірвалася поліцейська машина. За нею — ще одна, оперативна. Коли копи й опери вже вийшли, з протилежного боку, ревучи сиреною, нагодилася «швидка».

Ані патрульні у формі, ані менти в цивільному кругом себе не роздивлялися. Хоч Олег трохи зашифрувався, та шанс потрапити в поле їхнього зору залишався. Він же побачив зі свого пункту спостереження Головка — той так само міг уздріти старого друга.

Щойно поліцейські зникли в парадному, Олег позадкував, відступаючи.

Допитий стаканчик і майже докурену цигарку жбурнув у картонну коробку, прилаштовану тут під смітник. Не влучив, знизав плечами, подався назад до машини. Вже коли сідав за кермо, почув сигнал мобільника. Глянув — висвітився телефон Головка. Ну правильно: знайшовши у квартирі труп, треба шукати господаря. Подзвонити найпростіше. Ще краще, аби Кобзар зараз відповів, спокійно поговоривши з Артемом й навіть одумався, вернувся додому, здався йому особисто.

Після третього дзвінка Олег натиснув відбій.

Не чекаючи повтору, вимкнув телефон. Потім розкрив корпус, від’єднав батарею, вийняв картку. Кинув цей мотлох поруч із ноутбуком.

Нарешті рушив, тепер уже газонувши з місця.

Якийсь час кружляв без жодної мети, не маючи плану дій та намагаючись знайти причину памороку. Згадавши — вперше за тривалий час повноцінно заснув без солідної дози спиртного, змусив мозок трохи порипіти, покрутивши потрібні коліщатка. Далі поїхав уже впевненіше, згадавши, де в окрузі найближча аптека. Там купив одноразовий шприц та упаковку активованого вугілля. Побачивши в залі кулер із водою, хотів ковтнути таблетки просто тут, на місці. Глянувши на шприц, стримався, повернувся в машину.

Маючи надію, що до нього нема нікому діла, зняв куртку. Підсмикнув рукав светра вище ліктя. Озброївся шприцом, старанно й не дуже зграбно ввів голку, цілячи у вену. Заболіло, та Кобзар лиш фиркнув, не зважаючи. Старанно набрав повний шприц крові, витягнув, щільно закрив голку пластмасовим ковпачком. Затим загорнув шприц у пакетик, виданий в аптеці.

Тепер можна атакувати токсини.

Висипав у жменю всі десять чорних таблеток, ковтнув, не маючи, чим запити. Насилу проштовхнув, закашлявся, все ж знову вийшов, аби купити маленьку пляшку води й жадібно, трьома ковтками, вихлебтати.

Перевів подих.

Годинника давно не носив, цілком вистачало таймера на телефоні. Але ж не збирати знову трубку, аби дізнатися час. Для цього є ось хоч продавчиня в кіоску. Лише дев’ять п’ятдесят. Дякую.

Машину напевне встигли дати в розшук. Та з власного досвіду Кобзар знав: має щонайменше півдня в запасі. Далі зростуть ризики, що номери десь зафіксують. Проте, якщо уникати місць, де потенційно можуть стояти камери, є шанс протягнути на своїх колесах довше. А якщо просто зараз вирватися з Києва...

Ні.

Саме цей варіант Олега не влаштовував. Хтось уночі зайшов до нього в квартиру, задушив дівчину, якій він пообіцяв захист, понівечив її. Він не може, просто не має права після такого тікати стрімголов, шукати нору й забиватися туди щуром.

Маючи план-мінімум, Кобзар вибрався на Окружну дорогу, тішачи себе тим, що напередодні залив повний бак. Зупинятися на заправках, коли машина в розшуку, дуже ризиковано — саме там пантруватимуть найперше, спостереження працює чітко. Поки є бензин, треба кататися. Далі видно буде, що робити з транспортом. Узяв курс на Чоколівку, до радіоринку.

Дістався туди через затори десь за годину. На місці без жалю викинув старий телефон, купив задешево інший, так само не новий. Вагався, позбуватися картки чи ні, та зрештою вирішив викинути. Справді потрібних номерів у телефонній книзі небагато, гарна пам’ять тримала їх у голові.

Коли трубка ввімкнулася, побачив точний час: одинадцята сорок.

Відчувши нарешті голод, пошукав та знайшов поруч дешеві хот-доги, змусив себе проковтнути один, ще й запив розчинним супом із пакетика. В голові потроху розвиднювалось, вже не хилитало й не морочило. Давши собі ще півгодини, набрав перший номер.

— Слухаю.

— Це я, — Олег говорив так спокійно, як міг, хоч машинально стишив голос.

— Ти де? — почулося після короткої паузи, Головко