Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського жетона

— Цсс, вона спить! — тихо сказав я.

— Тобто як спить?

— Як усі люди сплять!

— Не зрозуміла…

— Вона цілу ніч просиділа з хворою племінницею, — пояснив я. — Ось і відключилася…

— Бідолашна…

— Забери їй звук із гарнітури, будь ласка!

— Уже забрала.

— Дякую!

У цю мить у командний центр зайшла сержант МакКарті. Ми всі дружно поприкладали пальці до губ: «Тихіше!»

— А що, власне…

— Тихо, Франческа спить!

— Спить?!

— Та тихіше!

— Боже, що з нею?

— Втомилася людина. Доглядала хвору племінницю.

— Бідолашна… — Сара навшпиньки підійшла до подруги. — Ой дивись, дивись! Спить, як янгол!

— «Янгол»! — гигикнув я. — Хіба що коли спить…

Я підійшов із другого боку, обережно висмикнув прозору трубочку навушника з вушка напарниці і повільно витяг із-під неї документи, щоб вона їх не заслинила вві сні. Сара накрила Франческу своєю військовою курткою, а я тихенько погасив монітор і вимкнув станцію.

— Трейсі, приглуши монітори, будь ласка, і заведи мені в гарнітуру лінію голосного зв’язку, — попросив я.

— Зараз… — пошепки відповіла Трейсі. У ту ж секунду я почув у навушнику гомін Центру управління польотами в Г’юстоні.

— Джорджіо, я сяду на третю станцію, і продовжимо, — сказав професор Рассел. — Нехай дитина спить.

Перед перервою до нас знову зайшла Сара.

— Ти підеш надвір?

— Ні, краще залишуся тут — раптом дитина прокинеться, побачить, що вона сама і монітори не працюють, — ще злякається.

— Уявляю собі! — тихенько засміялася Сара. — Я колись, як прийшла в Національну гвардію, заснула на навчаннях, бо перед тим цілу ніч несла вахту в зоні прийому. А в нас тоді тактику викладав Маршалл. То ця падлюка як гаркне мені у вухо: «Тривога!»

— От зараза!

— Ага. Я схопилася, замахала руками! Ну геть як сполохана курка! — сміялася Сара.

Тут Франческа уві сні щось заговорила й заплямкала, і ми одразу притихли.

Хоч зміна була напруженою як завжди, але ми спростили процедуру, і все минуло легко й швидко. На останній корекції Рассел впустив із рук теку з документами. Та голосно впала плазом.

Франческа різко підняла голову. Розпатлана, з червоною щокою, на якій чітко відбилися пальці, напарниця намагалася сфокусувати погляд на мені.

— Г’юстон-Світленд, Сі-Ті, зміну закрили, дякую! — сказав я у мікрофон.

— Дякую, пташки, Г’юстон!

— Дякуємо, Сі-Ті. Сподіваємося, це був останній день, далі беремо розрахунки на себе, Світленд!

— Га? Що?.. Mio caro, що, в біса, сталося?..

— Доброго ранку, ragazza mia!

* * *

Ви носите на роботу обіди? Ну такі судочки-мисочки? У термосумках, так званих «тормозках»? Я ношу. Можна, звісно, їздити на ланч у кафе або купувати щось у магазині на заправці поруч, але це зайві гроші й зайвий час. А треба ж не тільки попоїсти, а й дописати свіжу історію про своїх колег.

Франческа носить на роботу судочки з салатами. Здебільшого це мішанина різної зелені з кубиками свіжої моцарели. Усе це щедро полито оливковою олією і рясно посипано пармезаном. Такий собі нормальний дівчачий ланч. А от коли напарниця приходить із великим судочком, у якому бараняча нога, шмат індика, лазанья, телячі ребра, аранчіні або ще якесь непросте їдло, то це означає, що вона була вдома і доїдає те, що їй наготувала мама — сеньйора Карла. Здебільшого це буває по понеділках, бо в неділю вся велика сицилійська сімейка збирається разом і готують вони, наче перед кінцем світу. Причому ніхто з них не страждає від зайвої ваги. Ну, хіба що сеньйор Джіованні має ледь помітне черевце. Колись у п’ятницю (!) Франческа притягла на роботу печену качку, шпиговану апельсинами, й накрила стіл на нас усіх.

— Мені було нудно, і я вирішила щось приготувати, — скромно потупила очі вона.

— Ти ж не любиш готувати! — здивувався я.

— «Не любити» і «не вміти» — це різні речі, caro mio! — зауважила напарниця.

Полковник Вескотт — гриль-маніяк. Колись полковникові пращури ловили мамонтів і смажили їх на багатті. Любов до смаження на вогні передалася й полковникові. Він смажить на грилі все: від овочів і всіх видів м’яса до недисциплінованих солдатів. Хоча про овочі я пожартував — полковник овочі ненавидить. «Як ти можеш їсти цю шрапнель? — бридливо тицяючи товстим, як сарделька, пальцем у мою улюблену брюссельську капусту, питає Вескотт. — Давай я тобі стейка відріжу!»

А стейк полковник смажить на сковороді прямо в грилі. «Хороший стейк має бути півтора дюйма завтовшки, а по площі — ледве влазити у сковороду», — вчить мене командир. Причому сковорода в полковника завбільшки, як колесо моєї автівки.

Старший офіцер Баррел чинить найрозумніше за всіх. Він не носить своїх судочків. Він бере гострого ножа, чисту тарілку й обходить нас усіх по черзі, збираючи данину, наче монгольський князь. Офіцер Баррел ніколи не скаржиться на одноманітність своїх обідів — будь як старший офіцер Баррел!

Сержант Сара МакКарті — ще один кулінарний маніяк. Можливо, долею їй судилося стати найкрутішим шеф-кухарем у найпафоснішому бостонському ресторані, а вона натомість, якогось дідька, провчилася у балетній школі, а потім пішла в армію.

Якось у свій вихідний Сара не полінувалася і притарабанила нам тушковані реберця з овочами. Взагалі, Сара, як вихователька в садку, дуже уважно стежить, хто що їсть. Недарма її призначили суперінтендантом.

Недавно вона вибила з полковника щиросердне зізнання спеціальне безглютенове меню для частини військових. Це була справа принципу.

Коли-не-коли Сара приносить на роботу щось цікавеньке. І обов’язково м’ясне. Не для себе. Здогадайтеся з першого разу, для кого саме.

Сама ж Сара їсть тільки траву й горіхи. Звичайна балетна звичка.

Рассел — буржуй. Він сідає у свій Cadillac CTS і їде обідати додому. Я не знаю, що саме він їсть але приїжджає професор задоволений як слон — очі блищать, бадьорий, і ніби аж помолоділий років на десять. Більше нічого про нього сказати не можу.

Трейсі, наша начальниця зв’язку, як і будь-яка дівчина з Ямайки, дуже любить курку, свинину й фрукти. А ще вона дуже любить пити кокосову воду (досить бридке пійло, як на мене). У видатного ямайського співака Harry Belafonte є пісня «Coconut woman». То це про неї.

— Трейсі, у чому прикол пити кокосову воду?

— У тому, щоб пити кокосову воду.

— Вона що, смачна? Корисна?

— Це просто кокосова вода.

— Вона поживна? Багата на мінерали? Мікроелементи?

— Та це просто вода з кокоса!

— Має ж бути якийсь сенс!

— Франческо, заспокойся. Інколи кокосова вода — це просто кокосова вода. Пий і насолоджуйся!

— Боже, я розумію, чому на Ямайці всі такі щасливі!

Щоправда, в мене теж є свої вподобання, на перший погляд навіть крутіші, ніж кокосова вода:

— Джорджіо, що таке «airag»?

— Це монгольський напій із кислого молока, cara mia. Деколи його називають «цеґее.»

— А як його роблять?

— Молоко скисає, а сироватка бродить. Утворюється природно газована кисла сироватка.

— А який він на смак?

— Важко сказати. Кислуватий, б’є в ніс. Трохи п’янить. Але пити…

— Клас! Я хочу покуштувати!

— …але пити його треба, затиснувши носа.

— Чому?!

— Бо він штиняє кобилою. Мені нормально, а от європейцям не дуже.

— Авже ж, це тобі не кокосова вода.

— На вигляд приблизно одне й те саме.

— Який тісний світ.

І страви в мене найцікавіші! Як вам, наприклад, така романтична назва: «Зелений горошок у курячих драглях»? Так і бути, я розкрию вам секрет приготування. Берете горошок і пхаєте туди драглі, що залишилися після запікання курячих ніг. Вуаля! Страва богів готова.

Або ось іще шедевр: