Foma - Вільні, Foma

     Діставшись Влтави, я наздогнав останні митті рожевого неба. Сонця вже не було видно, тож я завис на набережній на пару хвилин, доки небо не стало зовсім тьмяним.

     Пройшовши пару кварталів на південь, я сів на 9 трамвай і поїхав додому.

     — Асалам.

     — Памʼятаєш я про Аню розповідав? Ми розійшлись.

     — Бля… Чому?

     — Я усвідомив, що я не можу лишитись з нею. Я виїхав з України тільки щоб потрапити в Китай, в інакшому випадку пішов би до армії, де вирогідно б загинув.

     — А ти не думав, що можливо ти тут, саме через цю подругу?

     — Думав. Та всеодно, три місяці залишилось, і якщо ще якась війна, чи вірус не стане на заваді, то я все ж потраплю в Китай.

     Лязат промовчав. Я мовчав разом з ним не знаючи як перервати сумну ноту.

     — Тебе до речі Марта шукала. Ти вже я так розумію холостяк…

     — Таку як Аня ще спробуй знайди.

     Ми вдарили по руках, і я лишив його на дивані.

     Перед ліфтом я зустрів індуса зі свого поверху.

     — Привіт.

     — О, містер Фома. Як воно?

     — Неймовірно.

     Я піднявся і пішов в кімнату. Сусід курив на балконі, не помічаючи мене, потягуючи з підвіконня келих віски. Я взяв каструлю, пательню та інше приладдя. Поклав всередину овочі та мʼясо і вже збираючись йти, почув:

     — Ей бро… Як день пройшов?

     — Чудово.

     Я вийшов з кімнати, заходячи на кухню побачив як в кінці коридору вийшла темна постать. Щойно я сів чистити картоплю, в кімнату зайшла дівчина азійської зовнішності. Вона глянула на мене і почала смажити мʼясо.

     — Я є Міна.

     — Я є Фома.

     — Звідки ти?

     — З України.

     — О! А я з Кореї.

     Дочистивши картоплю, я почав нарізати її. Тоді, закинувши її смажитись поруч з «корейською» свининою, почав ділити курку.

     — У вас мʼясо горить. — Сказав я.

     — О. Дякую, — збентежено відказала мені дівчина, не витягуючи погляду з телефону.

     Через хвильку запах вже був нестерпний, ще через секунду десь заграла пожежна тривога, і в кімнаті зʼявились дві жінки з персоналу.

     — Що у вас сталось?

     — Вибачте. Вибачте. — Майже кланяючись перепрошує Міна. — Дуже вибачте.

     Мене почало гризти сумʼяття. Розібравши курку, я пішов у кімнату за кепкою. Так мені хотілось підтримати дівчину. Тепер наші головні убори були схожими, і мені здалося — це спрацювало. Її усмішка — це вельможно підтверджуває, очима дякує.   

     Я зняв картоплю з плити, і поставив смажитись філе. Кінцівки та серце я залишив для супу.

     — Ола.

     — Вітаю.

     — Містер Фома…

     В кімнаті зʼявились Марта з Аюшом.

     — Підеш з нами в собачий бар?

     — На жаль не маю собаки.

     Пара розсміялась. Мʼясо вже було в кондиції. Я поставив смажитись овочі. Це нагадувало рагу, але не було аж настільки смачним як в рецепті в спогадах. Рагу саме по собі асоціювалось з дідовим. Дід вмів його робити. Порівняно з його вмінням готувати, я був безнадійним аматором. Чи це лише туга за домом? В будь-якому випадку, так було і буде, адже так як готували пращури, прийдешні покоління вже не будуть. І справа не в уміннях, але в атмосфері.

      — Туди не треба собаки. Просто він так називається.

     — Я сьогодні виступатиму. — Дочекавшись доки я зніму мʼясо, не відставав індус. — Якщо підеш з нами, я перед кожною композицією виголошуватиму «Слава Україні».

     Я вагався. Попросивши в нього гітару, я награв йому знайому мелодію.

     — Як гарно. Це бугі-вугі?

     — Щось середнє між фолк-роком та блюзом.

     — Давай спробую.

     Я продовжив готувати, слухаючи як Аюш підтягує ноти, і починає підбирати акорди. Під пробний виступ, я доготував, поїв, і встиг помити посуд. Занісши все до кімнати, я швидко повернувся до них на кухню. З ними стояли словак і чешка.

     — Вітаю мої друзі.

     — Фома… Привіт. — Радісно скрикнув Бор.

     — Привіт, — протягнула Хелен.

     Мені не подобалось, що компанія в двоє збільшилась, але ми все ж пішли в бар.

     Вже на місці я зрозумів, що це було те саме місце, де я познайомився з Анною. Поки Аюш налаштовував гітару, я взяв два еля.

     — Я не пʼю.

     — Добре. — Сказав я тягнучи словаку. — Бор буде замість тебе. — Додав я.

     — Добре, давай. — Різко вигукнула Марта. — Коли я ще елю випʼю.