Артур Хейлі - Готель

був нагад і про те, що він збирався детальніше з’ясувати обставини вчорашнього бешкету в номері 1126-27.

І ще одне: треба буде найближчим часом заскочити до Крістіни, бо зібралося кілька питань, яких без Уоррена Трента не розв’язати — питань хоч і нагальних, але надто дрібних, щоб вести про них мову під час ранкової аудієнції в хазяїна. Тут він усміхнувся й сказав собі: «Слухай-но, навіщо виправдуватись? Тобі просто кортить побачитися з нею — і нічого поганого в цьому немає!»

Та поки він вирішував, що зробити спершу, задзвонив телефон. То був виклик з бюро оформлення. Черговий адміністратор сказав:

— Ви прохали, щоб вас сповістили. Щойно прибув містер О’Кіф.

5

Кертіс О’Кіф пройшов людний, схожий на склеписту печеру вестибюль стрімко, як стріла пройшла б крізь яблуко. «До того ж, яблуко гнилувате», — подумав він зневажливо. Йдучи, О’Кіф помічав ознаки розкладу досвідченим оком людини, що знає готельний бізнес, як свої п’ять пальців. То були ознаки дрібні, але промовисті: залишена на стільці й не прибрана газета; купка сигаретних недокурків в урні з піском коло ліфтів; брак гудзика на кітелі розсильного; дві перегорілі лампи в люстрі під стелею. При вході з Сейнт-Чарлз-авеню, стоячи посеред людського потоку, точили баляси швейцар в уніформі й продавець газет. Літній черговий адміністратор сидів за своєю конторкою похнюплений, байдужий до всього, що робилося довкола.

Якби стільки неподобств сталося водночас в якомусь готелі О’Кіфової імперії, батіг пішов би гуляти по спинах, посипалися б догани й попередження, а дехто, можливо, і розпрощався б зі своєю посадою. «Гаразд, не гарячкуй, „Сейнт-Грегорі“ ще не твій, — нагадав собі Кертіс О’Кіф. — Поки що не твій».

Він прямував до бюро оформлення — високий, сухорлявий, енергійний чоловік у бездоганно випрасуваному темно-сірому костюмі. Хода в нього була особлива — він дріботів ногами, наче пританцьовуючи, і цієї ходи не міняв ні на гандбольному полі, де регулярно тренувався, ні на паркеті танцювального залу, ані на хисткій палубі власної океанської яхти «Шинкар-ІV». Він пишався тим, що його фігура лишається стрункою, спортивною ще й тепер, на п’ятдесят шостому році життя, — а це було бурхливе життя людини, яка, пробиваючи собі шлях нагору з безликої безвісності, спромоглася зайняти місце серед найсильніших світу цього й заразом здобути репутацію чи не найбільш непосидющого мільйонера.

Клерк, що сидів за мармуровою дошкою конторки, навіть не глянувши вгору, підштовхнув до нього блок відривних реєстраційних бланків. Власник готельної компанії цього наче й не помітив. Рівним голосом він проказав:

— Моє прізвище О’Кіф. Я зарезервував два люкси, один для себе, другий — для міс Дорогі Леш.

Краєчком ока він бачив у цю мить, як Додо входить до вестибюля: додгонога, пишногруда, вона, здавалося, випромінювала хтивість. Як завжди, всі голови обернулися до неї, почулося тихе: «Ого-го!»

О’Кіф доручив їй простежити за багажем біля машини. Такі речі вона робила охоче. Але там, де вимагалися бодай мінімальні розумові зусилля, до неї краще було не звертатись.

О’Кіфові слова подіяли, як вибух гранати.

Реєстратор здригнувся й сів рівно. Під холодним поглядом сірих очей, що прошивав його наскрізь, вираз його обличчя враз змінився: байдужість поступилася місцем догідливості. Інстинктивно, нервовим рухом він поправив краватку.

— Пробачте, сер. Містер Кертіс О’Кіф?

Готельний король кивнув, і на його досі незворушному обличчі з’явилася півусмішка — тепер це було обличчя, що люб’язно всміхалося з п’ятисот тисяч обкладинок книжки «Ви — мій гість», примірник якої лежав на видноті в усіх номерах О’Кіфових готелів. («Ця книжка зацікавить і розважить вас. Якщо ви хочете взяти її з собою, будь ласка, повідомте про це портьє, й до вашого рахунку буде додано 1 долар 25 центів»).

— Прошу, сер, ваші номери вже чекають на вас, сер. Хвилиночку, будь ласка.

Поки клерк квапливо гортав квитанції замовлень, О’Кіф відступив на крок від конторки, звільняючи місце для інших приїжджих. Біля бюро оформлення, де ще хвилину тому було порівняно тихо, починалася щоденна метушня, без якої, власне, готель — не готель. Надворі, під теплим, яскравим сонцем, вивантажувалися з автобусів авіакомпаній та з таксі пасажири, що прибули на південь, так само, як і він, ранковими рейсами з Нью-Йорка. О’Кіф подумки відзначив, що в готелі має відбутися з’їзд. Під склепистою стелею вестибюля висів плакат:

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДЕЛЕГАТІВ З’ЇЗДУ АМЕРИКАНСЬКИХ ДАНТИСТІВ.

Додо підійшла до О’Кіфа в супроводі двох розсильних з валізами — вони простували за нею, мов жерці за богинею. Її пишне попелясто-русе волосся вибилося з-під барвистого крислатого капелюшка, блакитні очі на ніжно-білому дитячому личку були, як завжди, широко розплющені.

— Керті, тут, кажуть, зібралася сила-силенна зубних лікарів.

— Добре, що ти мені сказала про це, — насмішкувато відповів він. — А то б я й не знав.

— То, може, я запломбую нарешті той зуб! Я вже стільки разів, стільки разів збиралася…

— Вони сюди з’їхалися роззявляти власні роти, а не заглядати в чужі.

Додо ще ширше розплющила очі — в таких випадках у неї був завжди вираз дитини, яка силкується зрозуміти щось, але не може. Адміністратор одного з О’Кіфових готелів якось сказав про Додо, не знаючи, що хазяїн чує його: «В неї мозок — у пазусі. Якби ж то ці півкулі ще й думали!» Але те, що дратувало інших — усі ті дурні вибрики й не до ладу сказані слова, — його особисто тільки забавляли. Можливо, тому, що часом його стомлювало товариство мудріїв та дотепників.

Але незабаром він, мабуть, таки розпрощається з Додо. Цей «роман» триває вже майже рік — довше, ніж усі попередні. А в голлівудському сузір’ї ніколи не бракує таких зірочок. Певна річ, він не кине її напризволяще — натисне на кнопки, забезпечить їй контракт на дві-три другорядні ролі — і хтозна, може, з неї ще вийде актриса. Лице і тіло в неї є; а скільки дівчат вибивалося в люди, не маючи більш нічого!

Реєстратор випростався.

— Готово, сер.

Кертіс О’Кіф кивнув головою, і маленька процесія на чолі з Гербі Чендлером, який наче виріс з-під землі, рушила до ліфта.

6

Невдовзі по тому, як Кертіса О’Кіфа і Додо було припроваджено до їхніх суміжних люксів, Джуліус Мілн, на прізвисько «Ключник», одержав однокімнатний номер.

О 10.45 Ключник подзвонив по прямому телефону з аеропорту Муасан (над апаратом був напис: «Домовляйтеся безплатно з найкращим готелем у Новому Орлеані!»), щоб підтвердити замовлення, зроблене кілька днів тому по міжміській лінії. Із «Сейнт-Грегорі» йому відповіли, що номер для нього зарезервовано, і якщо він прибуде з аеропорту без затримки,