Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

На жаль, рана оленяти була серйозною і швидко не затяглась би. Йти він не міг, а нести його довго дуже важко. Про те, щоб його покинути на призволяще я і думати не могла, а залишити його у когось... Та нізащо!

Отже, з цього можна зробити висновок – ми з ним тут надовго.

Але шанс того, що за мною все ще стежать, а можливо і переслідують існує. Вихід один – злитися з селянами і не мозолити нікому очі. Авось і врятує.

Я домовилася про життя у доброї жінки, яку звали Малашка, взамін на допомогу по господарству. Жінка жила одна, оскільки її чоловік був москалем на службі, а діток вони не мали.

Перше, що я зробила, після того, як сердобольна жінка нагодувала нас з оленятком – це огледіла та обробила рани останнього. Потім мене зморив сон і я впала на виділені мені покривала, навіть незважаючи на те, що на вулиці тільки займався ранок, а холод продирав до самих кісток. В хаті чомусь було неймовірно холодно, ну а піч Малашка не топила.

Проспавши на пару з оленятком до самого вечора, я по пробудженню стала чесно відробляти з'їдений хліб та випиту воду.

Мені пропонували багато роботи на мій розсуд, але подивившись на малу і худу господиню, я вирішила зробити спочатку те, що їй самій зробити буде дуже важко. Наприклад, перебрати піч.

Так вже вийшло, що я з самого дитинства дівчинка не домашня і хоча піч бачила, але ніколи з нею не водилася. У мене на цю доволі складну справу пішло три дні. Ну, а якщо точніше два дні і один вечір

Увечері того ж дня коли ми тут опинилися я наче сокіл крутилася навколо цієї печі, думаючи що треба робити, а головне: як?

Наступного дня у шинку, куди я ходила їсти, не бажаючи напрягати хазяйку, я дізналася, як насправді це робиться. Весь день я вбила на спробу знайти ті самі цеглини, які треба було прибрати аби витрусити увесь попіл та сажу з димоходу.

На наступний день я їх все ж таки знайшла і начисто перебрала піч, не забувши потім вимити усю хату, запилену попілом, що летів в усі боки. Оленя, що весь цей час лежало на моїх покривалах скрутившись калачиком, спостерігало за мною здивованими очима.

Чесно сказати і я дивувалася тому, нащо перебирати піч посеред зими. Нащо розбирати єдину систему опалення, коли на вулиці мороз, а в хаті нестерпно холодно? От і я не знала. Але Малашка планувала це зробити навіть якщо б я не узялася допомагати… 

Крім допомоги по хаті, я щодня носила воду з річки та іноді ходила у ліс, приносячи зайця чи дику качку. Але ви не подумайте, мене ніхто не змушував. Я по власному бажанню ходила полювати, бажаючи поїсти м'ясо та пригощаючи добру пані, що лагідно називали мене «дитиною».

І так усе здавалося б добре... життя спокійно йде своїм шляхом... але не тут то й було!

Розслаблятися було зарано. Прийдучи одного разу ввечері після усіх хатніх справ у шинок я хотіла просто посидіти та позбирати плітки, аби дізнатися чи не помічали люди когось підозрілого біля села. Однак, видно не судьба.

– Дівчино... – лягла мені на плече холодна чоловіча долоня – а, дівчино… А чи не ти від мене у лісі тікала? – єхидно вточнив володар цієї руки.

Мій кулак сам собою зустрівся з щокою незнайомця залишивши яскравий відбиток на блідій шкірі. Чоловік відсахнувся і загарчав, затискаючи зранене обличчя.

- От клята малороска!

- О, так, це я - хижо всміхнулася я і, не втрачаючи часу, вискочивши із-за стільця побігла до мого тимчасового дому.

Я по-справжньому була горда за те, що ще не один ворог не сплутав мене з "росіянами". Що ще ніхто не назвав мене рабом від народженя, бо саме такими були усі, хто народився під званням справжнього населення цієї клятої імперії. Кожен, плювався словами, гадав, що образить мене. "Скажена", "проклята", "малороска" чула я не раз і не два, та не ображалася. Розумію ж, що вони просто відчувають, що в мені мало схожого на них. Я відрізняюся і кожне з цих слів привілей.... підтвердження різниці між мною і ворогами.

Та міркувати про це не було часу. Я тікала, дивом не збиваючи людей на своєму шляху. В спину летіла лайка:

- Все одно повернеш золото!

Золото? Ну, гаразд, була справа... Обворувала я якось одного шляхтича. Не знала ж я, що він так образиться із-за клятої скриньки! 

Зупинити мене було вже не можливо.  Я прекрасно розуміла, що мене знайшли і тут залишатися більше не можна. Треба тікати і відводити біду від людей і самої себе подалі!

Забігши у дім, де не було хазяйки я швидко зібрала речі, підхопила на руки оленя і втекла.

Я бігла, бігла... бігла. Доки не впала без сил носом у сніг. Переслідування, здається, не було. Але буквально через мить вскочивши, я побігла далі, притискаючи до грудей оленятко. Мене або хтось зупинить, або моє серце зупиниться раніше.

На щастя чи на жаль, ні того, ні іншого не відбулось. Я просто втратила свідомість.

Прокинулася від того, що щось тепле і вологе тицяє мені у обличчя. Різко підвівшись на ноги я злякано відсахнулась, налякавши оленятко, що до того ледь стоячи на ногах лизало мені обличчя.

Через деякий час, все ж зібравши залишки сил в купку і продовживши шлях, я підходила до стін якогось міста, як скоріше інтуїція, аніж розум змусили озирнутися. Мисливський ніж сам собою вискочив у долоню з рукава. Я була готова вже проткнути ворога і навіть знала, як він виглядає(звук кроків цього ката ні з чим не сплутати - чоловік з таверни був вже за моєю спиною), однак замість того я шоковано завмерла. Ніж повис у повітрі, у міліметрі від широкої голої, явно не людьскої спини з червоною шкірою і хутром.

– Що? – видихнула я, злякано відскочивши.

Мить, рик, один підскок – і якась велика куча каталась по землі підіймаючи пил і видаючи незрозумілі звуки.

Мені потрібна була хвилина, аби зрозуміти, що відбувається.

Насправді мені не здалося і мене справді хотів вбити той самий вершник, що біг за мною з самої Полтави. Тільки йому завадили, закривши мене своєю кремезною тушей... і тепер по землі каталися монстр, що втік з інституту шляхетних дівчат і катівник, який так хотів мене вбити...