Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

Усупереч нашим найкращим сподіванням, ми дісталися до будинку людожера з Ілінґа аж надвечір. Ми просто забули, що перед комендантською годиною на околицях і в передмістях дорожній рух зовсім не такий, як у центрі Лондона. Сюди поспішає багато автомобілів — та ще й через ремонт дороги в Чізвіку довелося зробити добрячого гака. Одне слово, коли наше таксі нарешті дотрюхикало до Ілінґа, його вулицями вже поспішали додому останні перехожі, а захисні ліхтарі на стовпах поволі розжеврювались. Сонце підійшло до самісінького обрію, а небо над нашими головами затягли чорні, схожі на розламану плитку шоколаду хмари, між якими проглядалися сині з жовтавим відтінком клаптики неба. Відчувалось. що от-от має задощити.

Невідомо, чи знав наш водій про похмуру репутацію вулиці Ліз, та за нашими рапірами й багажем відразу зрозумів, хто ми такі. Ми висіли з машини разом з усіма своїми ланцюгами й торбинами і останні сто ярдів до моторошного будинку № 7 подолали пішки.

Зазвичай люди помилково вважають, ніби місце, де стався злочин, неодмінно мусить мати похмурий і лиховісний вигляд: якщо це будинок, то він зиритиме на вас порожніми вікнами, двері в ньому обов’язково рипітимуть, а з-за покривлених стін лунатиме підозрілий шурхіт. Проте будинки, як і люди, можуть ховати якнайчорніші задуми й справи за веселенькими світлими стінами. Таким був і будинок № 7 на вулиці Ліз — цілком собі порядний і доглянутий зовні.

Він стояв посередині кварталу таких самих звичайнісіньких будинків, біля кожного з яких був гараж, а спереду красувався підстрижений газон, перетятий бетонною доріжкою. Усі ці будинки були цілком сучасні — з широкими вікнами й дахами з яскраво-червоної черепиці. В усіх дверях видніли вставлені скляні шибки, й до кожного входу вів невеличкий ґанок із простим пласким козирком. Не дуже багатий, хоч і не дуже бідний район — саме для мешканців середнього достатку. Сусідні газони розділяв живопліт із лаврових кущів, а за будинками в садках височіли кипариси. На тлі надвечірнього неба вони скидалися на чорні гострі леза ножів.

Будинок № 7 здавався анітрохи не гіршим за сусідні будинки, а подекуди навіть кращим. Інші будинки за тридцять років уже постаріли; на доріжках, порослих бур’яном, іржавіли накриті полотняними чохлами автомобілі. Все свідчило про те, що спогади про давні події ще й досі отруювали сусідам їхнє життя. А будинок, де раніше жив сам пан Соло-мон Ґапі, стояв чистенький і пофарбований, газон і живопліт — акуратно підстрижені. Тутешня влада, напевно, дбала як слід про те, щоб цей будинок не занепав і врешті не завалився.

Єдиними ознаками життя на цій тихій вуличці були освітлені вікна, затягнуті шторами. Дорогою ми не зустріли нікого, й тільки біля будинку № 7 помітили, що біля живоплоту стовбичить худорлява постать із згорнутими на грудях руками.

Джордж застогнав:

—У Пенелопи Фіттес сотні наглядачів! Чому їй спало на думку обрати саме його?

Перед нами стояв молодик у сріблясто-сірій форменій куртці агенції «Фіттес», із розцяцькованою рапірою на поясі. Його веснянкувате обличчя невдоволено скривилось, тільки-но він уздрів нас. Та ми досить давно вже знали Квіла Кіпса, щоб розуміти, що ця гримаса аж ніяк не свідчить про його поганий настрій.

— Певною мірою це навіть добре. — зашепотів Локвуд. — Кіпс уже працював з нами раніше. Він знає, що ми його не дуже слухатимемось. А це заощадить нам чимало часу... Здоров був. Квіле! — вигукнув він уголос. — Як ся маєш?

— Перш ніж ви питатимете про всякі дурниці. — відповів Кіпс, — я поясню вам. що аж ніяк не просився на це завдання. Мені воно так само не до душі, як і вам. Тож будьмо щирі.

Локвуд усміхнувся:

— Кажуть, що закоханих єднає саме небо.

— Авжеж. — підхопив Кіпс. — Я певен.

Колишній непримиренний суперник агенції «Локвуд і К°» Квіл Кіпс уже переступив свою двадцятирічну межу — і його Таланти де й поділись. Неспроможний відтепер чути й бачити ГЬстей. він перейшов у наглядачі над тими, хто ще міг це робити. Утрата Талантів змінила його вдачу — він став помітно лагідніший, ніж раніше. І хоч кмітливості в нього було не більше, ніж у сосиски з гірчицею, та спритності й сміливості вистачало. Тож Локвуд мав рацію: нам міг дістатись і гірший за Кіпса наглядач.

Джордж із недовірою позирнув на нього:

— То тебе, виходить, поставили шпигувати за нами?

Стенувши плечима, Кіпс відповів:

— Я лише спостерігач. Це правило нашої компанії, коли вона співпрацює з іншими агенціями. До того ж панна Фіттес просила мене допомагати вам, якщо знадобиться. Користі, щоправда, з мене тепер ніякої, бо я вже й не чую, й не бачу ніяких привидів. Хіба що в череві мені досі важчає. Та й то лише тоді, коли в ньому не накопичилися гази.

— Тоді з тобою в одній кімнаті краще не залишатись, — відказав Локвуд. — Та насправді я дуже радий, що ти нам допомагатимеш. Отже, будинок № 7... Ти вже заходив туди?

Кіпс поглянув через плече на чистенький білий будиночок, на віконних шибках якого вигравало останнє сонячне проміння:

— Я? Та що ви, жартуєте? Це ж командна робота! Краще вже самі натрапляйте на дотик привида! — він підняв руку з ключами на шкіряному ремінці. — Зате в мене є те, що вам

Локвуд уважно оглянув надвечірнє небо:

— Часу обмаль. Ходімо всередину.

Взявши торбини, ми мовчки попрямували бетонною доріжкою до ґанку. Десь у садку завів свою пісеньку чорний дрізд. У свіжому повітрі лагідно віяло ранньою весною. А попереду на нас чекав будинок.

До ґанку ми дісталися без пригод. Локвуд наполіг, щоб ми залишили тут невелике коло з залізного ланцюга, з ліхтарем посередині — як зовнішню лінію оборони. Якщо пощастить, тобто вистачить батарейок, то ліхтар світитиме тут цілу ніч, хай там що водночас коїтиметься в будинку. До того ж це коло буде місцем нашої зустрічі в разі, коли щось піде не так, як слід.

Коли все було зроблено, я зійшла на газон і зазирнула у вікно. Крізь шибку я побачила порожню кімнату, розтяту навпіл променем надвечірнього сонця. На стінах — смугасті брунатні шпалери, на підлозі — жовтавий килим, і жодних меблів. На стінах видніли вицвілі прямокутники по місцях, де колись висіли картини. В одній із стін — старомодний, чисто підметений камін.

— Ніби вітальня, — сказала я Джорджеві. що теж позирав