Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Та отож! — відказав літній чоловік. — Бо я її зайняв.
Він був уособленням пихи й почуття власної значущості — від портфеля й до диктаторських манер. Цей дід запросто міг бути членом Конституційного клубу, але, як сказав мені володар, він не був одним із нас.
— Вам доведеться знайти собі іншу кабінку, — розважливо зауважив я. — Покажіть мені ваш квиток із номером черги.
Свій квиток я взяв іще на вході до платформи, і стартовий номер кабінки збігався з номером, зазначеним у моєму квитку.
Крити нахабному дідку було нічим, але він навіть не поворухнувся.
— Куди ви зібралися? — суворо спитав він.
— До Нового Орлеана, — відповів я, вперше дізнавшись про пункт мого призначення.
— В такому разі можете висадити мене в Мемфісі.
— Нам не по дорозі, — похитав головою я.
— Та це ж лише на п’ятнадцять хвилин довше! — (Схоже, мій співрозмовник не звик тримати себе в руках і не звик, щоб йому суперечили). — Шановний добродію, ви мусите знати правила спільного користування таксі в наш час тотальних дефіцитів. Ви не можете безпідставно забирати громадський транспортний засіб в особисте користування.
Відвернувшись від мене, чоловік додав:
— Водію! Поясніть цій особі правила.
Водій кинув копирсатися кописткою в зубах рівно на стільки часу, скільки йому знадобилося, щоб відповісти:
— А до чого тут я? Моє діло — брати пасажирів, відвозити й висаджувати. Вирішуйте свою проблему між собою, бо інакше я попрошу диспетчера збільшити вам оплату.
Я завагався, і досі не отримавши вказівок. А потім, несподівано для самого себе, закинув свою торбину всередину й сів у кабінку.
— Новий Орлеан, — скомандував я. — Із зупинкою в Мемфісі.
Водій зітнув плечима і дав сигнал на диспетчерську вежу. Мій візаві пирхнув і більше до мене не звертався.
Коли ми злетіли, дід розкрив свого портфеля й розклав на колінах якісь папери. Я впівока за ним спостерігав. А потім почав повільно міняти положення тіла, щоб легше було дістатися до пістолета. Дід різко викинув руку й схопив моє зап’ястя.
— Не поспішай, синку, — сказав він, і риси його обличчя склалися в славетну сатанинську посмішку — то був ніхто інший, як Старий власною персоною!
Я маю швидку реакцію, але перебував у невигідному становищі: інформація мала пройти від мене до володаря, а він мав її обробити й надіслати мені наказ. Скільки часу зайняло це запізнення? Мілісекунду? Хтозна. Не встиг я потягнутися до зброї, як відчув, що до моїх ребер притиснулося холодне дуло пістолета.
— Спокійно!
Вільною рукою Старий штрикнув мене чимось у бік. Я відчув укол, а потім мене теплими кольками охопила знемога від морфію, хвилею накриваючи все моє тіло. Я вже двічі бував у нокауті від цього препарату і часто колов його іншим людям, тому я добре знав, що то таке.
Я востаннє спробував витягнути свій пістолет — і рухнув долілиць.
***
Мені почулися чиїсь нерозбірливі голоси, і згодом я отямився достатньо, щоб їх зрозуміти. Хтось грубо перевертав мене, а хтось інший сказав: «Стережися цієї мавпи!». Другий голос йому відповів: «Не хвилюйся, йому перерізали сухожилля», на що перший голос зазначив: «У нього ж іще зуби лишилися!».
Я розлючено подумав, що коли хтось із них підійде до мене достатньо близько, то я неодмінно ними скористаюся. Схоже, заувага про перерізані сухожилля була правдою, бо я не міг поворушити ані рукою, ані ногою, але це занепокоїло мене менше, ніж те, що мене обізвали мавпою, а я не мав змоги належним чином відповісти. Це ж ганьба, подумав я, ображати людину, яка не може себе захистити.
Я трохи поплакав, а потім впав у ступор.
***
— Тобі вже краще, синку?
Над моїм ліжком задумливо схилився Старий. Його оголені груди були вкриті сивим волоссям, а під грудьми випинало невеличке черевце.
— Та щось так собі, — відповів я.
Я спробував сісти в ліжку, але виявив, що не можу піднятися.
Старий став обабіч ліжка.
— Ці фіксатори вже можна зняти, — сказав він, возячись із застібками. — Я не хотів, щоб ти сам себе поранив. Ось, готово!
Я сів у ліжку, потираючись, бо все моє тіло заціпеніло.
— А тепер розкажи, що ти встиг запам’ятати? Доповідай.
— Запам’ятати?
— Ти ж із ними був — пригадуєш? Вони тебе спіймали. Чи пам’ятаєш ти що-небудь після того, як на тебе наскочив паразит?
Раптом мене охопив дикий страх, і я вхопився за краї ліжка.
— Шефе, шефе, вони знають, де розташована наша база! Бо це я їм сказав!
— Ні, не знають, — спокійно відказав Старий, — бо зараз ми не в тих офісах Відділу, про які ти знаєш. Переконавшись, що тобі вдалося безперешкодно вшитися, я наказав покинути старі офісні приміщення. Про цю схованку вони не знають — сподіваюся, що не знають. Отже, ти все пам’ятаєш?
— Звісно ж, пам’ятаю. Я вискочив звідти, тобто зі старих офісів, і подався до...
Мої думки обганяли мої слова. Раптом переді мною постала чітка картина: я тримаю в оголеній руці живого вологого «вершника», готуючись причепити його на спину агенту з оренди нерухомості.
Мене вирвало просто на простирадло. Старий взяв його за край, витер мені рота й тихо мовив:
— Продовжуй.
Я ковтнув слину й сказав:
— Шефе, вони — скрізь! Вони захопили місто.
— Знаю. Так само, як і Де-Мойн, і Міннеаполіс, і Сент-Пол, і Новий Орлеан, і Канзас-Сіті. Може, й більше. Я не знаю достеменно, я ж не можу одночасно бути скрізь, — сказав Старий та із сумним виразом додав: — Це все одно що битися, коли твої ноги у мішку. Ми програємо, причому швидко. — Він невдоволено скривився. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ляльководи, Роберт Хайнлайн», після закриття браузера.