Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Добре вишколений кінь та його «вершник» — це добре порівняння, але неповне. «Вершник» частково має у своєму розпорядженні розум коня. А наші володарі контролювали не лише увесь наш розум, а й нашу пам’ять та досвід. Більше того, вони спілкувалися один з одним через нас; інколи ми розуміли, про що вони говорять, інколи — ні: сказані ними слова проходили крізь слугу, але слуга не брав участі у важливих прямих розмовах між володарями. Під час таких розмов ми тихо сиділи й чекали, поки вони не завершаться, а потім поправляли нашу одежу, щоб їх приховати, і виконували те, що було необхідно.

Подібна масштабна «нарада» відбулася після того, як ми завербували заступника міністра фінансів, і мені про цю нараду відомо не більше, ніж вам, хоча я формально також брав у ній участь.

До слів, які я промовляв від імені мого володаря, я мав не більший стосунок, аніж до аудіопристрою, прикріпленому за моїм вухом, — цей пристрій лише транслював сказані слова. До речі, цей ретранслятор останнім часом мовчав, а свій власний телефон я із собою не взяв. Себто я виконував функцію передавального пристрою, і не більше. Кілька днів по тому, як мене завербували, я дав менеджеру клуба нові вказівки щодо виконання замовлення на постачання нових контейнерів із «вершниками». При цьому в моєму мозку ненадовго з’явилася інформація, що десь приземлилися ще три кораблі, але про місця посадки я не знав, і моє конкретне знання обмежувалося єдиною адресою в Новому Орлеані.

Та я про це не думав, я продовжував виконувати свою роботу. Провівши день у клубі, я став спеціальним помічником містера Поттера і тепер днював і ночував у його кабінеті. Фактично наші стосунки радикально помінялися, і я часто давав містеру Поттеру усні вказівки. Втім, зараз, як і тоді, я мало розуміюся на соціальній організації паразитів. Стосунки між ними, мабуть, є більш гнучкими, ніж між людьми, більш анархістичними і значно складнішими, ніж давав мені змогу зрозуміти мій власний досвід.

Я розумів — і мій володар, поза сумнівом, також, — що мені слід було лишатися непоміченим. Через мене мій володар знав стільки ж про організацію під назвою «Відділ», скільки й я. Цій істоті було відомо, що Старий знав, що я був єдиним агентом, який зазнав вербовки. Мій володар, безперечно, знав також, що Старий не полишить спроб розшукати, спіймати та вбити мене.

Дивно, що мій «вершник» не визнав за краще пересісти на інше тіло, а моє умертвити, бо тепер ми мали в наявності значно більше потенційних рекрутів, аніж володарів. Не думаю, що паразити відчували щось подібне до людської делікатності: володарі, нещодавно вивільнені зі своїх транзитних камер, часто завдавали шкоди своїм початковим носіям; у такому випадку ми завжди знищували пошкодженого носія і знаходили для володаря нового.

З моїм «вершником» було інакше. До того як пересісти на мене, він контролював щонайменше трьох людей: Джарвіса, міс Гайнс і одну з дівчат в офісі Барнса — можливо, його секретарку — і в процесі, безперечно, майстерно оволодів навичками керування людськими носіями. І тепер мав змогу з легкістю «міняти коней».

І справді — навіщо досвідченому погоничу знищувати добре тренованого робочого коня заради коня невідомого й необ’їждженого? Можливо, саме через це мене ховали й берегли, хоча хтозна, бо про загальний задум я не мав ані найменшого уявлення.

Після «зачистки» міста мій володар почав виводити мене на його вулиці. Я не стверджую, що кожен місцевий мешканець носив на спині горб, ні. Безгорбих було відсотків дев’яносто дев’ять, бо людей тут було дуже багато, а володарів і досі дуже мало, але всі ключові позиції в місті перейшли під контроль наших рекрутів — від полісмена на розі вулиці і до мера та начальника поліції, а також керівників відділів, церковних служителів, членів правління та всіх відповідальних за громадське мовлення та новини. Переважна більшість городян продовжували займатися своїми справами. Вони не лише не відчували тривоги, а й взагалі анічогісінько не знали про те, що відбувається.

Однак якщо хтось із них ненароком ставав на шляху якоїсь задумки того чи іншого володаря, то такого індивіда негайно утилізували, щоб заткнути йому пельку. В результаті потенційних носіїв поволі ставало менше, але економити не було резону.

***

Одною з незручностей, з якими ми стикалися, працюючи на своїх володарів, вірніше, одною з незручностей, з якими стикалися наші володарі, була складність зв’язку на великі відстані. Цей зв’язок обмежувався здатністю людей-носіїв спілкуватися своєю людською мовою за допомогою традиційних каналів зв’язку. А якщо той чи інший канал не був захищеним, то складність комунікації зростала ще більше, бо доводилося вдаватися до кодованих повідомлень, якими я скористався, замовляючи перші дві партії володарів. Звісно, володарі могли спілкуватися між кораблями, і, можливо, між кораблями та домашньою базою, але поблизу жодного корабля не було — це місто було захоплене суто випадково, в результаті моєї поїздки до Де-Мойна в попередньому житті.

Спілкування через слуг було явно недостатнім, щоб володарі могли реалізовувати свою мету. Схоже, вони потребували частих і прямих нарад безпосередньо «між тілами» задля координації своїх дій. Я — не експерт з екзотичної психології, але ті, хто вважають себе експертами, стверджують, що паразити є не чітко окресленими істотами, а клітинками якогось більшого єдиного організму, і тому... Втім, навіщо продовжувати? Достатньо вказати лише, що вони, швидше за все, потребували прямого спілкування у вигляді нарад.

На одну з таких нарад мене й відрядили до Нового Орлеана.

Я не знав, що мене туди пошлють. Просто якось ранком вийшов, за звичкою, надвір, а потім подався до околичної пускової платформи і замовив таксі. Таксі було обмаль, я зібрався перебратися на протилежний бік міста й сісти на маршрутку, але ця думка була миттєво притлумлена. Після тривалого очікування мою кабінку-таксі подали на посадочну рампу, і тільки-но я почав сідати в неї, як у цю мить якийсь старий джентльмен відштовхнув мене й увібрався всередину поперед мене.

Я отримав наказ утилізувати його, але цей наказ був миттєво перекритий новим наказом, який вимагав від мене не поспішати й стерегтися, що свідчило про те, що навіть володарі інколи бували невпевненими в собі.

— Вибачте,