Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

батько знав багатьох персів з Іст-Бею, але не був близьким ні з ким із них. Я гадаю, йому подобалося те, що він мав змогу розмовляти перською, бути тією людиною, якою він міг би бути, якби не витрачав стільки, намагаючись запам’ятати англійські слова. Так чи інакше, цього року хтось запросив нас, і ми пішли.

Мій батько вдягнув костюм, а мені він купив нову сукню. Я пам’ятаю, що це відбувалось у великому будинку, сповненому музики, шуму, сміху й усяких-превсяких ароматів — шафрану, трояндової води, парфумів, сигар. Дорослі були в костюмах та вишуканих сукнях, танцювали й пили коктейлі з горілкою. Гості літнього віку сиділи на диванах, пліткували, їли солодощі та курили сигарети.

Діти були вдягнені в піджаки й сукні та дивилися «Супершістку» на величезному екрані телевізора, їли з величезних тарелів рис, кебаби й густе солодке рагу з гранатів і волоських горіхів. Пізніше деякі старші діти пробралися за басейн і запускали ракети з пляшок, поки на них не нагримали. Здавалося, тут усі знають одне одного. Діти говорили про інших дітей, яких вони знали, але про яких я ніколи не чула. Вони співали пісні, яких я не знала. Вони розмовляли на фарсі без жодних видимих зусиль. Слово тут, слово там, жарти, каламбури. Того вечора я зрозуміла, що не маю жодного уявлення про те, що означає бути іранкою. Це була частина мене, і я нічо­гісінько в цьому не тямила.

Коли ми покинули вечірку, я почувалася запамороченою і пригніченою. Мій батько відвозив нас додому, і я прихилила голову на вікно з боку пасажирського сидіння, поки у вухах у мене все ще відлунювала та вечірка.

— Тобі було весело? — запитав він мене.

— Їжа була смачною, — відповіла я.

Два дні потому батько взявся куховарити.

— Ти повинна знати про свою культуру, — пояснював він.

Я не просила в нього тих знань. Але, звісно, він насправді розмовляв не зі мною. Я просто не знала тоді цього.

Він приготував рис із шафраном і маслом. Нарізав картоп­лю й вистелив нею дно горщика, щоб вона хрумтіла, а рис не пригорів. Він подрібнив жменю зелені, допоки його руки самі не були обліплені нею, і змішав її з червоною квасолею. Того дня на кухні пахло гуньбою, лумі, шафраном та сумахом. І того ж вечора він подав нам традиційну перську вечерю.

І була вона на смак жахливою.

Батько зрозумів це, щойно її покуштував. Забагато солі й занадто все засмажене. Картопля підгоріла, рис був сухий, а рагу гірчило.

Він викинув їжу й повів мене в перський ресторан. Офіціант привітався з нами на фарсі. Мій батько відповів англійською, офіціант зрозумів натяк і перейшов на англійську. Їжа була тут кращою, але він все ще бурчав, що вона не така, яка повинна бути.

Це був останній раз, коли мій батько щось готував не з консервантів чи з морозильні.

Я гадаю, що він намагався бути тією версією себе, якої більше не існувало, версією, яка померла разом із мамою. Я також гадаю, що батько усвідомлював, що тепер він змінився, і що тепер буде тим іншим назавжди. Припускаю, що він і гадки не мав, що робити з тією його частинкою, що залишилася з ним.

Я розвернулася, щоби спуститися вниз. Коли я ступила на сходи, то побачила Зорро, який спостерігав за мною з темряви в кінці коридору. Мені стало цікаво, кого він бачив, ким я була в той самий момент. Чи це була відважна, впевнена в собі дівчина, що запросила відьму у свій дім? Чи це була дівчинка зі шрамом від єдинорога, що складалася на дев’яносто дев’ять відсотків з людини й на один відсоток із магії? Чи, може, він бачив загублену та розгублену дитину, яка розмовляла з дверима, які вона все ще боялася відчинити? Чи дівчинку в кутку на святкуванні Нурузу, приголомшену, засліплену, яка не в змозі зрозуміти, як вона взагалі може належати цьому місцю, чи будь-якому іншому? Можливо, це була та маленька дівчинка, якою я колись була, та, яка все ще блукала цими коридорами, повноцінна і щаслива. Я відчувала їх усіх одночасно, і щось іще. Щось, чого я не могла навіть назвати.

Можливо, що воно було безіменним.

Розділ дев’ятий. Два світи воєдино

— Ти якось змінилася, Маржан.

Керрі схилила голову набік і примружила очі. Ґрейс стоя­ла біля неї, намагаючись розгледіти те, що побачила Керрі. Був ранок, ми стояли біля шкільної роздягальні — наша звична зустріч перед заняттями. Нічого дивного, крім того, що напередодні ввечері я запросила відьму та її лиса жити до себе додому.

Вони обидві втупилися в мене. Мені було цікаво, що вони могли побачити. Я хотіла їм щось пояснити, проте не знала, з чого почати. Сказати правду — не найкращий варіант.

Тому я просто знизала плечима, і за мить Керрі зробила те саме.

— Де ти була минулого вечора? — запитала Ґрейс. — Я гадала, що ми збиралися готувати домашні завдання.

— У мене на роботі виникли деякі справи, — відповіла я. — Нудні справи.

— Тож коли ти збираєшся продати це місце? — знову запитала Ґрейс.

— Скоро, мабуть, — сказала я.

— Матимеш трохи грошей, дівчино, — сказала вона.

— Так-так.

Вони обидві знали про клініку. Час від часу подруги розпитували про неї, а я їм дещо розповідала і споглядала, як їхні очі скліють. Тому я намагалася надалі на цю тему не розмовляти.

— Серйозно, чого ти чекаєш?

В цей момент проходив Гові з парочкою друзів-фут­болістів. Він усміхнувся до Ґрейс і вона відповіла йому тим самим.

— Привіт, Ґрейс, — сказав він.

— Привіт, Гові.

Це був ідеальний момент, аби змінити тему розмови.

— Ти жартуєш? — заговорила я, коли він пройшов. — Чому ти досі не зустрічаєшся з ним?

— Замовкни, — сказала вона, штовхаючи мене. — Я не поспішаю, зрозуміла?

— Я розкажу йому, що він тобі подобається, — підхопила розмову Керрі.

— Навіть не думай, — промовила вона. — Клянуся, що я перестану з тобою спілкуватися.

— Фінч, ходімо на перший урок.

Повз нас проходили троє плавців, прямували до свого класу. У команді плавців усі називали один одного за прізви­щами, що завжди звучало для мене дивно й фальшиво. Плавці не дружили з нами. Вони дружили тільки з Керрі.

— Біжу, — сказала Керрі.

Вона помахала нам рукою і приєдналася до своїх товаришів по команді.

Ґрейс поглянула на мене.

— Тобі справді подобається це місце, чи не так? — запитала вона.