Володимир В'ятрович - Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

об’єктах і в сільському господарстві, розчищали вулиці від завалів і сплачували податки окупаційній владі, надавали свої помешкання для розквартирування військ тощо. Уникнути такої взаємодії з новим режимом навіть за великого бажання було практично неможливо.

Поширеним був також адміністративний і культурний колабораціонізм. Адже сотні тисяч жителів України працювали в органах місцевого самоврядування, створених із дозволу гітлерівців (від міських управ до сільських староств), школах і технікумах, дитячих садках, редакціях газет (у роки окупації в Україні було понад 300 періодичних видань), різноманітних творчих спілках тощо.

Існував в Україні й військовий колабораціонізм. Ми вже згадували про українські батальйони шуцманшафту й СД, про Службу порядку й самооборону, про пожежників і воєнізовану охорону залізниць та підприємств. Але були й українські батальйони «добровільних помічників вермахту» (гіві), які в 1943 р. формально назвали Українським визвольним військом (близько 80 000 осіб); помічники ПВО (близько 10 000 осіб) тощо. Лише приблизно третина з усіх цих військових формувань була створена з добровольців, які йшли на німецьку службу насамперед із метою помститися радянській владі за свої негаразди чи за страждання рідних і близьких. Решта шуцманів, гіві та інших допоміжних формувань складалася з військовополонених та молоді, яка вибирала поліційну чи військову службу, аби уникнути вивезення на роботу або щоб прогодувати родину. Військовополонені часто записувалися «добровольцями», щоб не померти в таборах від голоду та хвороб. Дехто йшов на службу до німців, дізнаючись про те, що радянське керівництво оголосило всіх полонених червоноармійців зрадниками та дезертирами. Мотивація в усіх була різною, як, зрештою, і поведінка на службі в гітлерівців.

Зрештою, слід також пам’ятати, що частина українців, особливо жителі Західної України та українські політичні емігранти, намагалися з допомогою німців створити великі українські військові з’єднання, які розглядали як можливий фундамент майбутньої української армії. У квітні 1943 р. розпочався набір добровольців до української дивізії СС на території Галичини. Безпрецедентний ентузіазм (понад 80 000 добровольців) указував на те, що галицька молодь бачила у вимушеній військовій співпраці з окупантами можливість сформувати повноцінну армію як запоруку здобуття державності. Очевидно, такими ж міркуваннями керувалися українські політичні та військові емігранти, коли створили в 1945 р. на базі дивізії «Галичина» першу українську дивізію Української національної армії й почали формувати другу дивізію здебільшого з вихідців із підрадянської України. Зрозуміло, що ці військові з’єднання слід сприймати вже в рамках не війни Німеччини та СРСР, а можливої боротьби західних демократій проти більшовизму.

Життя під окупацією: повсякдення війни

Перші місяці після нападу Німеччини на СРСР, коли нацисти ще не сформували власну окупаційну адміністрацію з її всюдисущим апаратом насильства й терору, були ознаменовані стихійним українським культурним і релігійним відродженням. Величезну роль у справі національного пробудження на початковому етапі війни відіграла українська преса, яку спрагле до альтернативи до більшовицької позиції населення жадібно розкуповувало. Газети виникали в усіх обласних і в багатьох районних центрах. Відомо понад 300 найменувань українських газет, що з’явилися в роки окупації, з них понад 100 мали доволі пристойні тиражі (наприклад, київське «Українське слово» та харківську «Нову Україну» видавали 50-тисячними накладами).

Територію Центральної, Південної та Східної України швидко вкрила мережа «Просвіт», яку відродили ті, хто був учасником цієї організації ще за часів української революції й національно-визвольної боротьби 1917—1920 рр. «Просвіти» сприяли появі сільських і міських хат-читалень, театрів, хорів, творчих аматорських гуртків, спортивних секцій тощо. У Києві за допомогою національних активістів, які повернулися з еміграції, було створено Спілку українських письменників, яка видавала популярний літературний журнал «Літаври», газети «Вісті» й «Український хлібороб».

Результатом культурного й національного піднесення перших місяців окупації було також стихійне відродження національної символіки. Українці відкрито використовували блакитно-жовтий прапор, національний герб, під час урочистостей виконували гімн «Ще не вмерла Україна...». В українських містах почали масово знищувати пам’ятники більшовизму й перейменовувати вулиці й майдани, повертаючи старі назви або даючи нові на честь українських національних діячів.

Паралельно з відновленням культурного життя в перші місяці окупації відбувалися стрімка відбудова церкви й відродження релігійної свідомості населення. Особливо швидко почала відроджуватися повністю знищена радянською владою Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). На той час вона збереглася лише на території Західної Волині та Полісся, які в 1920—1930-х рр. перебували під польською окупацією, та в еміграції. Головою церкви влітку 1941 р. неофіційно вважали Луцького єпископа Полікарпа (Сікорського).

Період відносного лібералізму в культурному й церковному житті завершився на зламі 1941—1942 рр. Стрімке піднесення національної свідомості українського населення не на жарт занепокоїло нацистів. Передусім гітлерівців збентежила наявність освітньої системи, яка продукувала кадри української національної інтелігенції. Розуміючи, що тільки неосвічений народ, який не має власної інтелігенції, може бути керованим, нацисти розпочали наступ на українську культуру зі школи й просвітницьких організацій. Згідно з розпорядженням Е. Коха, у рейхскомісаріаті Україна було ліквідовано систему середньої освіти, котру замінили на чотирикласні народні школи, у яких дітей «аборигенів» навчали читати, писати, рахувати й фізично працювати. Вища освіта була повністю ліквідована: інститути й університети закрили, а їхню матеріально-технічну базу та бібліотеки пограбували. Окрема система освіти була створена для дітей фольксдойче (етнічних німців) у Житомирській, Київській, Запорізькій і Дніпропетровській областях.

Упродовж 1942 р. було ліквідовано «Просвіту», а більшість її керівників — репресовано. Перестали діяти українські бібліотеки, театри, хори й спортивні товариства, створені на початку окупації. Молодь, яку масово почали вивозити на роботу до Німеччини, боялася збиратися на культурні заходи, що паралізувало українське національне відродження.

Зазнавши в 1942 р. гострого дефіциту кваліфікованої робочої сили на підприємствах, у роботі яких була зацікавлена німецька воєнна економіка, окупанти створили в Україні мережу професійних навчальних закладів нижчого й середнього рівня підготовки. Була заснована двоступенева система фахового навчання, перший щабель якої утворювали ремісничі й професійні курси, дворічні школи, ремісничі училища й навчальні майстерні, а другий — середні професійні школи, училища й технікуми.

Наприкінці 1941 — на початку 1942 рр. посилився ідеологічний контроль окупаційної влади за періодичними виданнями. Українська преса перетворилася на україномовні рупори нацистської пропаганди. Зі сторінок газет і журналів зникли статті, присвячені українській історії та літературі. Натомість з’явилися опуси про «багатовікову дружбу й культурний вплив великого німецького народу на український». Такі видання, як «Українське слово», «Вісті», «Литаври», «Український хлібороб», узагалі закрили, а співробітників їхніх редакцій репресували.

Драматичні та оперні театри змінили свій репертуар, зосереджуючись на постановках німецької класики, розбавленої аполітичними виставами чи операми з української й російської драматургічної спадщини. Основними відвідувачами театрів стали німецькі, італійські, угорські, словацькі та румунські офіцери, чиновники окупаційної адміністрації.

Ставлячись до етнічного