Камілла Рей - Подаруй мені життя, Камілла Рей

- Ого! Це ти зробив!? Нічого собі!? – здивовано озираюсь на всі боки.

- Сідай уже в машину! Давай! - Алекс поспішно закрив капот, потім і багажник. - Сідай. Поїхали!

- І куди ми поїдемо? – питаю, сідаючи на переднє сидіння.

- Побачиш! – загадково промовив він.

Машина м'яко рушила з місця.

- То що це було? – інтерес убивав мене.

- Викид адреналіну, - розсіяно кинув Алекс. - Давай поговоримо про це, коли приїдемо, добре? Якщо ти, звісно, ​​бажаєш продовжити цю тему.

- Жартуєш? Звісно хочу! А мене так само робити навчиш?

Алекс вигнув брову:

- Тебе це не лякає? Те, що я не такий, як інші люди? – глянув він на мене.

- Як на мене – це кумедно. Відрізняться від інших, - знизала я плечима.

Після не довгої паузи Алекс сказав:

- Мені шкода Найджела.

- Так, мені також, - спокійно відповідаю.

Я глибоко вдихнула та видихнула.

- Все в порядку? – Алекс неспокійно глянув на мене.

- Так, - хоча насправді ні. - Просто засмучена, і налякана. Чув, убивця тепер ходить по домівках.

- Ага, - киває він. - А що у вас з Нейтоном?

- Нічого. Зовсім нічого, - це питання мене здивувало.

- Це добре. Я побачив, що ви розмовляли. Не знав, що ти знайома з моїм братом.

– Ми познайомилися вчора. У вас вдома. Нейтон відвіз мене додому, - згадавши вчорашній вечір, говорю я.

- Будь обережна. Він великий ошуканець. Не потрап на це.

- Постараюся. Чесно, мене дратує твій брат!

Алекс розсміявся:

– Не тебе одну.

Я дивлюсь на Алекса крадькома. Який же він таки гарний. Брюнет. Чорна шкіряна куртка, він взагалі завжди одягнений у все чорне. Я, все, ніяк не можу зрозуміти якого кольору очі.

В цей момент він глянув на мене, промінь сонця впав на його обличчя. "Карі, темно карі з відливом червоного, майже чорні, - подумала я і посміхнулася». Продовжую дивитись на нього ніби заворожена, і навіть не помічаю, що він зупинив машину.

- Приїхали, - бадьоро промовив він і я прийшла до тями.

- Це що? - я озирнулася, вийшовши з машини.

- Місце, де ми вперше побачили один одного два тижні тому, - з легкою усмішкою промовив він. - Я стояв ось тут, - він зайняв місце на зеленому газоні. - А ти, проїжджала повз мене на машині. Мені здалося, що наші погляди зустрілися.

Я згадала, як ми з мамою тільки-но в'їхали в місто, і я побачила Алекса Стоуна. Хлопця, в якого відчуваю, незабаром по вуха закохаюся.

- Тоді ще йшов дощ, - тихо, наче в якомусь трансі говорю я.

- Так. Була сильна злива, - киває він. - Люблю дощову погоду.

- Я теж.

Алекс дивиться на небо:

- Знову затягує. Скоро знову піде дощ, - він опускає погляд на мене. - Цього разу тут я не один.

Він підходить на крок ближче до мене, а я невідривно дивлюсь у його очі. Його гарні очі.

- Ну так. Ми поговоримо про те, що трапилося у класі та на парковці? – питаю я.

- Так. Доведеться розповісти. Ти все одно це побачила, - він сів на траву в позу лотоса, я опустилася поруч, з очікуванням дивлячись на нього. – Я, та моя сім'я – некроманти. Такі, як ми, володіємо магією мертвих. Ми можемо подорожувати до потойбічного світу, піднімати мерців. І навіть воскрешати з мертвих: хоч на короткий термін, хоч на довгий, або взагалі, назавжди, повернути когось до життя. Але це не всі наші здібності, їх багато та довго перераховувати. Я назвав тобі найголовніші.

- Нічого собі! Не думала, що таке можливо. Я чула про відьом, чаклунів та екстрасенсів, але некромантів бачила тільки у фільмах. А ти можеш мені щось ще продемонструвати? – із захопленням прошу його, згадавши парковку.

Алекс виставляє свою долоню внутрішньою стороною догори і на ній спалахує полум'я.

Я із завмиранням серця дивлюся на його долоню:

- Воно справжнє?

- Можеш, доторкнуться до нього, якщо не віриш, - незворушно сказав Алекс.

Я простягла палець і легенько торкнулася полум'я, але тут же відсмикнула:

- Ай, печеться! - схопила я в рот обпалений палець.

Алекс засміявся і стиснув долоню в кулак. Полум'я згасло.

- А я теж так зможу, якщо захочу навчитися?

- Ні, - Алекс покрутив головою.

- Але чому? Ти ж умієш це робити! – мене здолала якась туга.

- Справа в тому, що ти не схильна до чаклунства. У тебе немає навіть прихованого дару. Тобі все закрито. Тому ти ніколи не навчишся магії. У тебе її просто немає! І навіть у твоєму роду ніхто не мав і не має чаклунських сил… Пробач, Ханно, - тихо закінчив він.