Валерій СЛОБОДА - Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА

– Щоб показати перед тобою свою силу і владу над тобою, і щоб надалі ти розуміла, що ігнорувати його, це вже небезпечно. Він і Борока здав Службі Контролю (СК), щоб захопити владу в селищі і контролювати та підкорювати вас. Корзо добре знав, що похід на Сірих СК йому не подарує, бо був ними приставлений шпигувати і доповідати про все. Ці, так звані божки-деміурги, шляхом селекції виводять окремий вид «гомо сапієнс», що має жити мов кроти в землі. А Борок, давши добро на їхнє знищення, чуть не зіпсував весь експеримент. Тому вони Сірих переселили подалі від вас, щоб більше не виникало сутичок, а Борока забрали, і, як кажуть, трохи попорпалися в його голові. Ось такі справи, – старий замовк і затягнув паузу.

Вереска також мовчала, бо, по-перше, вона не зовсім розуміла те, про що говорить старий, а, по-друге, її бентежила думка за Максима і Лану з Марусом. Вона ніяк не могла опанувати тих подій, що відбулися з нею за цей короткий час. У голові зібралася добра купа запитань: «Хто цей старий, що так багато про них знає?», «Як вберегти Лану з Марусом?», «Максим! Як вберегти його?»

– Вереско, в мене до тебе є одне прохання, – перервав тишу старий.

– Яке прохання?

– Я хочу, щоб ти запросила на свято «Пробудження Дари» Максима.

– Максима? Але ж ти тільки що сам сказав, що на нього полює Корзо.

– Не зважай на це. Я гарантую йому безпеку. Чи ти мені не віриш?

– Судячи по тому, що я побачила і пережила щойно, не вірити тобі немає причин.

– То виходить, що домовилися? – запитав старий, заглянувши їй прямо в вічі, і Вересці здалося, що вона дивиться в Максимові очі. Щось солодко тьохнуло в серці і теплом розлилося по тілу.

– Гаразд, я спробую.

– От і добре, – сказав старий і поспішив своєю дорогою.

– Ти так і не сказав, хто ти? – вже в спину запитала Вереска.

– Я твій син, – не обертаючись відповів він, поступово щезаючи в просторі.

– Як мій син? – здивувалася Вереска, поставивши питання вже в порожній простір.

Згодом зі схованки вийшла Лана, вона щаслива підбігла до Верески і весь час, ідучи додому, торохтіла, як добре що вона може бачитися зі своїм сином. Вереска її слухала і вряди-годи кивала головою, вирішуючи, чи розповісти їй, що з нею трапилося, чи ні. Вона й сама ще толком не могла усвідомити чи це було насправді. Звісно, за своє життя вона не раз бачила, як появляється сфера, і як у ній з’являються люди, але щоб так просто з’явитися і щезнути без сфери, то це вперше. Вона також не могла зрозуміти, як вона сама стала невидимою для Корзо, як це з’явилася ще одна «Вереска» і пішла собі до селища. «А що як вона зараз там у селищі? Що буде, якщо ще й я підійду? Даро, що ж робити?» – запанікувала вона, та й спинилася, смикнувши Лану за руку:

– Стій!

– Ти чого? Що сталося? – не розуміючи такої поведінки подруги, стривожено запитала Лана.

– Тут така справа… щось у боці різко закололо… зараз, чуть попустить і підемо, – смикнулася розповісти все подрузі, але в останню мить передумала Вереска.

– Добре, – зголосилася подруга. – А дуже болить?

– Вже попускає, – відповіла вона, пильно вдивляючись у бік селища, яке вже можна було роздивитися з краю лісу.

Увійшовши до селища, подруги розпрощалися і розійшлися по домівках. Вереска, ідучи до хати, придивлялася навколо, боячись зустрітися зі своїм двійником. Селищем снували люди, але серед них вона так і не розгледіла ще однієї «Верески». Ніде не зустрівши свого двійника, вона вирішила, що інша «Вереска» знаходиться вже в її домівці, тому поспішила туди. Вдома вона якось вирішить, що робити далі зі своїм двійником, і як тільки вона взялася за ручку дверей, ззаду проскрипів голос Корзо:

– А я тебе тут вже зачекався!

– А ми що домовлялися тут зустрітися? – не показуючи виду, що він її налякав, як можна спокійніше відповіла Вереска, відходячи від дверей, не даючи йому зайти до хати.

– Дивна ти якась сьогодні. Я наздоганяю тебе, гукаю тебе, а ти навіть вухом не ведеш… а потім взагалі зникаєш на рівному місці. Як тебе розуміти?

– Я, Корзо, не зобов’язана на перший твій поклик відгукуватися.

– Як представник влади, я маю право знати, чим займаються селищани, зрозуміла? – запалився Корзо, тицьнувши їй в лице медальйоном влади.

– Зрозуміла. Я свої обов’язки, які доручила мені громада селища, виконую сумлінно. Чи є якісь претензії? А не відгукнулася і зникла в кущі, тому що мені приспічило. Чи мені потрібно було тебе почекати і це зробити перед тобою, як перед представником влади? – на ходу придумавши причину і вшпиливши Корзо, викрутилася зі свого становища Вереска.

Корзо почервонів і щось нерозбірливо буркнувши забрався геть. Зрозумівши, що іншої «Верески» вже немає, бо вона вірогідніше за все розчинилася в просторі, як і загадковий старий, Вереска з полегшенням на душі увійшла до своєї хати. Хоча на дворі було вже досить тепло, хата, правда, дихала ще прохолодою. Вона на мить спинилася біля оберемка хмизу, що лежав біля каміна, але передумала розпалювати вогонь, втомлена подіями сьогодення, одягнутою впала на ліжко і заплющила очі. Ні, спати не хотілося, та й не пора ще було. Просто їй захотілося знову заховатися у свій куточок і почекати того, хто підійшов би, взяв би її за руку і висмикнув би з тих проблем, що сьогодні налягли на її слабкі жіночі плечі. Думки роїлися в голові, доводячи її до болю. Вона не знала, як вирішити ситуацію, що склалася в Лани з Марусом, бо усвідомлювала, що кінець-кінців вони попадуться і станеться біда. Гнітила думка й за Максима. Вереска не могла себе переконати, щоб покликати його на святкування «Пробудження Дари», наражаючи на небезпеку. Хай як був переконливий старий в його безпеці, та все ж жіноче серце чомусь тривожилося. Вона дуже хотіла б, щоб Максим був присутній на святі. Тоді він міг би побачити: як вона святково одягнеться, як у них славлять богиню Дару, які дари підносять їй у знак подяки, що вона пробуджує життя в лонах жінок і всього живого. А більш за все їй хотілося, щоб він побачив, як вона танцюватиме танець присвячений Дарі… але думка, що Корзо може вбити Максима, нанівець руйнувала ці жіночі бажання. Не могла вона й просто так проігнорувати прохання старого, що її сховав від очей Корзо. Хто знає, чим все закінчилося б, якби той застав її там на стежці? Геть до світанку вона не могла заснути, сконцентрувавшись тільки на єдиному питанні: «покликати Максима на свято, чи ні?»