Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

О дияволе...

Вчора о восьмій ранку Мері ще була на посту, бо вишвирнула мене геть на фізкультуру, але коли я повернулася близько дванадцятої дня назад до гуртожитку, її вже й слід остиг. Як і Дейва. Нікого не було.

Майже всю першу пару я провела з Ру, Люци та Інес, от тільки потім з пів на десятої і до опівдня зникла з поля зору будь-кого з магів, малюючи в закинутій споруді старими фарбами та вугіллям на пожовклих натюрмортах. Коли повернулася, мене бачили кілька дівчат з гуртожитку, однак Мері та Дейва вже не було.

Отже, вбивство відбулося саме тоді, коли я малювала наодинці із собою.

Фантастично.

А алібі я не маю, бо вчора на заняттях мене, як завжди, не було. Тобто на першій та другій парах маю пропуски. Викладачі не захистять. У мене навіть немає друзів, з котрими могла б гуляти в годину вбивства! Я постійно витворяла дурниці, привертаючи до себе увагу, а тепер стала головною підозрюваною, бо буквально прокричала: «Я бажала тобі смерті, й от ти справді мертва. Отак і прощаємося».

Подробиці знаю тільки я та Суджі.

О Дияволе, я в дупі. Вона нічого не зробить. Не проміняє себе на мене. Бо ніхто ніколи цього не зробив би, в тому числі і я. Суджі сиділа на парах та має відповідні відмітки, допоки я «вбивала» Мері.

Бісові покручі, я зараз ляпну зайвого! Зберися, Дільшат!

— Бідолашний Дейв! — продовжує Робін, кутаючись в зелений класичний тренч. — Якщо ми не сховаємо цю вбивцю, він власноруч розчавить їй черепа.

Дейв… Коли я зустріла його вчора вночі, він вже знав про смерть своєї коханої, але продовжував працювати.

— То де ти була вчора зранку від дев'ятої, коли Мері бачили востаннє, та до одинадцятої, коли ми її знайшли, Дінаро? — веде ректор.

— Спочатку була в Інес, а потім гуляла, — вичавлюю. — Після пари з фізкультури я просто гуляла до дванадцятої, а потім повернулася до гуртожитку, але...

— І ніхто не може цього підтвердити? — в його голосі вчувається надія, яка раптом змушує нервові закінчення смикатися. — А сьогодні ти  повернулася до трупа, бо відчула співчуття до померлої? Хотіла витягти з річки?

— Хто знає, що там в голові у хворих, — виручається Робін. — Вона так часто потрапляла до Інес, що вже навіть до мене чутки доходили. Дівчина, яка збожеволіла через нехтування силою. Не дивно, що винесла гнів на бідолашну Мері.

— Ви такі тупі… — шепочу самими вустами, хитаючи важкою головою, а тоді різко вскакую на ноги, роззирнувшись: — Стрибнула у воду до трупа!? Що це? Ви вигадуєте це на рівному місці, щоб спекатися мене!? Скидаєте із себе відповідальність, заплющуєте на все очі!? Ви ж просто вигадали якусь версію, а тепер виправдовуєте себе, шукаючи підтвердження власної дурості в моєму психічному здоров'ї, але це все звучить ірраціонально! Вбила, відчула провину, хотіла витягти... Серед білого дня хотіла витягти труп!? І ви називаєте мене психопаткою? Та вам це вигідно! Влаштували тут показовий суд, який повністю куплений і зовсім не демократичний! Бо, звісно, повірять не якійсь дівці, а ректору! Деспотизм, тиранія! Я не вбивала! Я не вби…

— Відведіть її до Вежі Правосуддя, — байдуже веде ректор, махнувши блискучими пальцями, і моя щелепа тремтить. Вигідно, їм вигідно... Робін хапає мене під лікоть.

— Але ж я не винна! Це найтупіше обвинувачення, яке я тільки чула. Я… я!!!..

Знала, що там труп, і не можу сказати правди, не видавши при цьому Суджі. Що я роблю!? Яка мені різниця на Сон Суджі? Просто розкажи, Діно! Скажи правду!!!

— Ви! — обертаю голову до професора Ґрейдера, років сорока. Він переводить на мене свої спокійні карі очі. — Ви ж дорослий розумний чоло…

Робін виштовхує мене з кабінету, неначе злочинницю. Вона вища й в кілька разів сильніша, а хватка на плечі така агресивна, що змушує кривитися від болю.

— Відправте мене додому! — кричу з коридору, обертаючи голову через плече. Десятки студентів скоса зиркають на мене, перешіптуючись. — Я не винна! Відправте мене додому й все!!! Покличте Ру Ламберсона! Покличте Люциліана Хейга!!! Покличте, бляха, Хейга! Ру! РУ!!!

Я не перестаю пручатися, поки не влітаю плечем у кам’яний поворот.

— Ворушися! — наказує Робін, і я посміхаюся, іронічно підібгавши вуста.

— Ви тупі виродки, думаєте, що сховаєте мене й на цьому кінець!?!? Але справжній вбивця досі ходить десь тут! — верещу максимально гучно, щоби почув кожен бісовий маг. — І він повернеться й виріже вас всіх! ІДІОТИ!

Диявол, як же сильно я хочу додому. До рідної Болгарії Варни. Або до бабусі в Івано-Франківськ, куди приїжджала на канікули. До мами. Хочу, щоб вона обійняла мене, пригорнула, щоб батько вигадав дошкульний жарт, з якого ми разом посміялися б. Хочу до друзів, яких у мене було так мало, але вони були справжніми, рідесенькими, частинкою моєї душі. Їх вирвали з мого серця, а тепер розбирають рештки, неначе пацюки.

Мене затягують в темний коридор, де неприємно тхне, а тоді, спотикаючись через підбори, я підіймаюся кам’яними гвинтовими сходами на самий дах, де розташовується самотня вежа.

Вежа Правосуддя.

Робін грубо заштовхує мене до сирого та понурого приміщення з малесеньким віконечком, а опісля залізні двері з гуркотом зачиняються, здригаючи масивне каміння.