with love anellaya - Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya

-Хоча б інколи можеш мене слухатись?- Він допоміг їй встати.

-Ти чого!? Було ж класно!

-Неймовірно.- Вієро обтрусив її сукню молочного кольору, поки Мірабель вгамовувала свої емоції. 

-Нам треба знайти менш людну вулицю.- Нарешті сказала вона, перевіряючи чи на місці елемент.

   Вони крокували по кам’яній дорозі в невідомому напрямку, періодично помічаючи оголошення, які сповіщали про їх розшук. Це відчуття страху було досить неприємним і вони гадки не мали що робити в такій ситуації. Вієро постійно зривав їх зі стін будинків і ліхтарів не привертаючи уваги і озираючись навкруги. Мірабель ловила на собі підозрілі погляди крилатих істот, але намагалася не впадати у відчай кожен раз, як незнайомець зупинявся, аби розгледіти їх ще краще.

-Святі, в мене зараз клепка поїде.- Прошепотіла вона до Вієро.- Що, як хтось нас здасть?

-Мене більше хвилює те, де ми будемо шукати Ніко.

-Це вже проблема номер два. Поки ми тут освоїмось, їх може стати значно більше.

-Не дуже надихає.- Вієро знову зірвав оголошення, міцно стискаючи його в руці.- Як Кас міг дозволити цьому статися? Ніколи його не зрозумію.

-Це на нього так Розаліна впливає. Навіть в дитинстві… Пам’ятаєш як ми грали…

   Почувся різкий брязкіт заліза десь неподалік. Було настільки гучно, що Мірабель вчепилася у Вієро, благаючи всіх, кого можна, аби це було не те, про що вона подумала. Вона повільно повернулася і зрозуміла, що кінець підкрався непомітно. На них дивилися десятки Ліафарів, одягнених в обладунки Королівської Гвардії. Серце забилося зі швидкістю світла і Бель спіймала погляд дівчини, яка проходила повз, співчутливо дивлячись на них. 

-Що ж…- Шепотом мовив Вієро.- Було приємно знати тебе у цьому житті. Сподіваюсь, в наступному я буду звичайним пекарем з людського світу.

-Або вчителем музики десь в Європі.- Відповіла Мірабель.- Вони одразу позбавлять нас голів, чи ми матимемо шанс на прощальне слово?

-А як щодо шансу на битву?- Він зробив декілька кроків вперед.- Нічого собі! І вас всіх сюди відправили аби впоратися з нами двома?

-Не треба…- Сказала Мірабель, але розуміла, що інакше ніяк.

-Наказ є наказ.- Заговорив один із залізних янголів.

-Та ви що?- Вієро підходив ближче, відволікаючи їх увагу від Мірабель.- Де таке написано?

-Це тобі не допоможе. Звідси ви вже не підете.- Мовив інший, набагато старший за попереднього і з густими вусами.

-А як ви збираєтесь це робити?- Не вгамовувався Вієро.- Так цікаво! Це буда на головній площі перед сотнями людей? Чи може одразу тут? Без глядачів, так би мовити.

-Одразу тут.- Зі стиснутими зубами відповів Ліафар.

-Авжеж. Який гвардієць захоче демонструвати на публіку те, як Ельф і Метафізентійка поставлять його на коліна?- Він посміхнувся.

-Помрій наостанок.- Серед Ліафарів покотився гучний сміх.

-Самозакохані сволоти.- Прошепотів Вієро, підморгнувши Мірабель.

   Через секунду земля під ногами задрижала, збиваючи з ніг гвардійців. Вієро підлетів до гори, спостерігаючи за тим, як вони готують свої Ксифоси до бою. Блакитне сяйво зброї направлялося на Бель, яка, витягнувши перед собою руки, не давала Ліафарам зрушити з місця. Землі перед ними ставало все більше, яка не переставала трястись. Вони падали з ніг, але намагалися позбавити Мірабель тіла, аби вона не могла використовувати свій дар. А чому вони просто не відлетіли від землі, запитаєте ви у мене? Все просто, як формула сили тяжіння. Всю енергію, яка опинялася в повітрі, виходячи через їх Ксифоси, Вієро збирав, перетворюючи у нейтральну, тим самим створюючи прозорий купол над гвардійцями, що не давав їм злетіти. Коли земля поглинула їх повністю, купол Вієро позбавив їх кисню і коли Ліафари опинилися в пастці, тоді Мірабель повільно опустила руки, радісно посміхаючись Вієро.

-Ми завжди перемагали в цій грі!- Закричав він, опускаючись на землю.

-А Касалін і Розаліна постійно ображалися і батьки змушували нас вибачатися перед ними.- Бель засміялася, біжучи йому на зустріч і сильно його обійняла.

-Ми крута команда.

-І не посперечаєшся.- Вона посміхалася, але не дозволяла собі забути, що попереду чекає тільки гірше.

-За нами слідкували.- Сказав Вієро.- Думаю, що ми досі під прицілом. Тож, треба шукати Ніко і вшиватися звідси.

   І знову звук металу відволік їх від розмови. З неба спустилися залізні янголи, але на цей раз їх було більше ніж попередній. 

-Тікаємо!- Вієро схопив Мірабель за руку і вони побігли вздовж вузенької вулички, яка розходилася на два напрямки.

   З балконів, якими були оздоблені чотириповерхові будинки, визирали Ліафари, спостерігаючи за тікачами. І все вказувало на те, що от-от їх схоплять. Вони відчайдушно бігли, деколи споглядаючи в небо, в надії не побачити там гвардійців. Але всі надії були марними. Бель закричала, коли крило Ліафара пронеслося повз її обличчя. Їх оточували, заганяли в коло.

-Зараз наш друг-Святий дуже нам потрібен.- Знервовано сказав Вієро, продовжуючи бігти.

-Все ж таки треба було чекати його внизу.- Зневірений голос Мірабель звучав тихо, але чітко.

   Ліафари наступали їм на п’ята, а вони бігли і сподівалися на те, що їх час ще не настав. Все життя пронеслося перед Бель тої миті. Вона згадувала батьків, концерти, скрипку, щасливе дитинство в Елемстоуні, знайомство з Вієро, перший поцілунок, навіть згадала того милого хлопця з Картинної галереї, який з широкими очима дивився на те, як вона забирає Священну Воду у Колбі і вистрибує у вікно. «Він знайшов наш елемент, а я навіть не знаю його імені».- Думала Мірабель, тікаючи все далі і далі.- «Якщо виживу, маю з ним познайомитись». А що, було б чудово, чи не так? Думаю, ви вже зрозуміли про що думала Мірабель перед ситуаціями, що загрожувала її життю.

   Вони завернули у темний провулок з потрісканими будинками і вибитими вікнами. Аж раптом неконтрольована сила різко зупинили їх, вітром підіймаючи вгору.